А ти береш участь в акції «Підтримаймо рідну мову»?

Візьми участь у безтерміновій акції! Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або щось інше. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу! Долучись до акції!

середа, 6 січня 2010 р.

В.Стус – нескорений борець-мучень за честь, права і гідність людини. Сьогодні йому виповнилося б 72 роки


В.Стус. ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ

Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франко


Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожури –
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені –
Що докину до твого золота?
Марно зринули юні дні,
Нині ж сушить мене гризота.
Разом з осінню я догорів,
Листям осені опадаю,
І між млисто-гірких вечорів
Неприкаяний, сам блукаю.
Осінь крилами в груди б'є.
О, Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
Звеселити серце твоє?
Голубінь моя, голубінь!
Розтривого моя і муко!
Чом не можу я дать тобі
Своє серце – у добрі руки?
О, коли б то, коли б я зміг!
Рідну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як переліг,
В ріллях радості неокраїх!
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою.
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!
Віддаленів твій обрій. Відгримів.
Ти ніби й є. Але тебе немає.

За цей та ще декілька віршів В.Стус отримав 15 років таборів суворого режиму і 8 років заслання. Радянський режим умів покарати. Але 20 років тортур і переслідувань не зламали його…

Василь Стус – мучень за правду, за честь, гідність і права людини – активно боровся проти відновлення культу особи, проти політики денаціоналізації, проти обмежень свободи слова в Радянській Україні під час хрущовської відлиги і брежнєвського застою.
Народився Василь на Святвечір – 6 січня 1938 року – у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У свідоцтво про народження за наполяганням матері («щоб не дратувати владу») записали днем народження Василя 8 січня. Того ж року сім’я Стусів переїжджає у м. Сталіно (Донецьк), де пройшли його дитинство та юність. У воєнні та повоєнні роки сім’я Стусів дуже бідувала, але вона свято берегла свої сімейні традиції: релігійність, мову. Закінчив школу зі срібною медаллю, істфак місцевого педінституту. Будучи студентом, знайомиться з творами тоді заборонених Михайля Семенка, Миколи Зерова та інших. Тоді ж з’являються перші його поетичні твори (1959 р.).
1959-1961 р.р. – служба у війську. Після служби працює вчителем української мови і літератури і готується до вступу в аспірантуру. У вересні 1963 року В.Стус був зарахований до аспірантури Інституту літератури АН України ім. Т.Шевченка (м. Київ). У Києві В.Стус знайомиться з І.Світличним, а через нього з іншими «шістдесятниками» – представниками творчої інтелігенції, не байдужими до долі свого народу і своєї Батьківщини.
04 вересня 1965 року. На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві, на заклик І.Дзюби, В.Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, а вже 20 вересня він був виключений з аспірантури. Згодом звільняють з Державного історичного архіву, де він працював.
А далі – «круговерть» гонінь і переслідувань: звільнення з будь-якої роботи, відмова видавництв друкувати твори, збір «компромату».
12 січня 1972 року В. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей.
07 вересня 1972 року він був засуджений Київським обласним судом до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.
«Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу» (В. Стус. Я обвинувачую).
Нестерпні умови мордовських і магаданських таборів були спрямовані на «перевиховання» політв’язнів. «Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга – до 85 кг. Коли бурять "вікна", доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов’язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 1).
«Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 78 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 5).
У серпні 1979 року В.Стус повернувся в Київ.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 6).
29 жовтня 1980 року Київським обласним судом В.Стус був знову засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання як «особливо небезпечний рецидивіст».
Термін відбував у с. Кучино Чусовського району Пермської області. Умови утримання тут були надзвичайно тяжкими: постійні утиски та безпідставні прискіпування адміністрації, позбавлення побачень, хвороби, відсутність будь-якої медичної допомоги. Єдиним протестом були голодування, але за них карали дуже суворо: на початку 1983 року за 18 діб голодування був «запроторений» на рік у камеру-одиночку.
В.Стус багато писав і перекладав: 250 віршів і 250 перекладів мали скласти книгу «Птах душі». Але все написане було конфісковано. Доля цих текстів досі невідома. Радянська каральна машина діяла безжалісно і впевнено.
«Більшовики, оглушивши народ своєю репресивною пропагандою, виробили побудовану на винятковому лицемірстві методу. Факти ніколи не перевіряються, за аргументи правлять більшовицькі версії фактів. Такою, скажімо, видається стаття Куроєдова в "Литературной газете" (липень 1982). Там згадано С. Ф. Скалича, українського покутника, мучня польської політики санації і більшовицького визволення.
У 16 років (1936) він захворів на туберкульоз ніг став інвалідом-калікою. 1945 року більшовики відправили його на Балхаш: за те, що знайшли в нього партизанську брошуру. Мук, які переніс він за 10 років ув’язнення вистачало б на святого великомученика.
За що судили Скалича? За релігійні переконання, за небезпечну для Москви націоналістичну версію християнства. 700 віршів, узятих у Скалича, – це плід його роздумів над світом, вірою, християнством. Чи можна було судити Скалича? За що? Більшого злочину як того, що вчинено проти Скалича, я в таборі не бачив. Я вірю, що долею українського мучня переймуться всі чесні люди світу. Особливої підтримки він потребує з боку конфесійних організацій світу. Людина, що не має ні листів, ні грошей (навіть на те, щоб закупити продукти на 4 крб. місячно), він тримається з винятковою гідністю. Здавшися на Божу волю, він певен, що тут, на цьому хресті, він і загине. Але не нарікає на долю: вона в нього прекрасна, він-бо – мучень за віру» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 12).
У 1983 році В.Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита». Цей твір був опублікований на Заході і не міг не привернути до себе уваги громадськості. Після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, його кинули в одиночку і зменшили й так мізерну норму харчування. Розрахунок був простий: покійникам Нобелівську премію не присуджують.
04 вересня 1985 року, через 20 років після першого публічного виступу, від моральних тортур, постійного приниження людської й національної гідності, фізичного виснаження і численних хвороб зупинилось серце 47-річного Василя Стуса – нескореного борця-мучня за честь, права і гідність людини.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...