А ти береш участь в акції «Підтримаймо рідну мову»?

Візьми участь у безтерміновій акції! Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або щось інше. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу! Долучись до акції!

неділя, 28 березня 2010 р.

Великий життєлюб і оптиміст Степан Руданський

Нещодавно я поставив на блог лічильник відвідувань Live Traffic Feed, який дає можливість визначити не тільки країну відвідувача, а й те, що його цікавить. Аналізуючи трафік відвідувань, я з'ясував, що багато відвідувачів цікавляться творчістю  українського поета 19 століття Степана Руданського - одного з моїх найулюбленіших поетів.  Це й стало приводом того, що я затратив декілька годин на підготовку нижче викладеного матеріалу.  

Степан Руданський народився 6 січня 1834 року (25 грудня 1833 р. за ст.ст.) в подільському с. Хомутинці Вінницького повіту в попівській родині. У сім’ї хомутинецького священика Василя Руданського було четверо синів: Григорій, Степан, Олександр та Юхим. Це був час, коли Поділля після тривалого перебування під владою Польщі перейшло до Російської імперії. Місцеві міщани наслідували польську шляхту. Щоб запобігти окатоличуванню місцевого населення, православне духовенство шукало підтримку у селян-кріпаків, які з недовірою ставилися до нових московських господарів.  
Сини священика-українофоба росли серед селянських дітей і спілкувалися з дітьми кріпаків, що викликало у нього велике незадоволення. Він забороняв їм будь-які контакти з селянськими дітьми, але вони росли з «мужицькими» дітьми, розмовляли їхньою (українською) мовою, співали пісні і засвоювали звичаї. Батько намагався усіма силами вивести синів «у люди». Особливо великі надії він покладав на здібного до наук Степана і мріяв про його високу духовну кар’єру.
У 1841 році Степана віддають навчатися до Шаргородської бурси, яку він закінчує у 1849 році. У тому ж році він поступає на навчання до Кам’янець-Подільської духовної семінарії, яку закінчує у 1855 році.
Сорокові-п’ятдесяті роки дев’ятнадцятого століття характеризуються опозиційним настроєм тодішнього суспільства, виступами народних мас по всій Росії проти кріпацтва. На настрої подолян особливий вплив мали оповіді і пісні про народного героя Поділля – Устима Кармелюка. Свою справу у народний визвольний рух внесла у 1847 році жорстока розправа царя Миколи І над кириломефодіївцями.
Степан Руданський був прихильним до закріпаченого народу і глибоко йому співчував. Його любов до народної мови і пісні, сформовані ще в дитинстві, не пропали під впливом семінарських студіювань, а ще більше посилились. Під час навчання у Кам’янець-Подільській семінарії він серйозно захоплюється фольклором: зібрав два томи пісень. Цей потяг до народного залишився з ним протягом його недовгого життя. Він захоплювався не тільки українською народною творчістю, а й російською, польською, сербською, чеською, татарською. Вся поезія С.Руданського виростає з народної творчості.
Після закінчення духовної семінарії, Степан їде до Петербурга продовжувати навчання, але не у Петербурзькій духовній академії, про яку мріяв батько, а до Петербурзької медико-хірургічної академії. Серед різночинної молоді того часу вважалося за честь навчатися у цьому закладі. Але духовна академія не бажала віддавати здібного випускника духовної семінарії іншому навчальному закладові, адже всі поповичі у той час належали до духовного стану. С.Руданського було зараховано «вільним слухачем». Щоб стати повноправним студентом, він був змушений вийти з духовного стану. Більше року розглядалася справа С.Руданського синодом РПЦ, яка все ж була вирішена позитивно: його лишили духовного стану. На другому курсі він стає повноправним студентом Петербурзької медико-хірургічної академії. Роки навчання в Петербурзі були дуже важкими для хлопця: батько відмовився допомагати синові. Живучи весь час впроголодь, виснажений важкою працею, живучи у суворих кліматичних умовах двадцятишестирічний Степан захворів на туберкульоз.
За станом здоров’я лікар С.Руданський не міг служити в північних районах Росії. Він подав клопотання до керівництва академії про направлення його у південні райони, яке знайшло підтримку в адміністрації академії. С.Руданського призначають на посаду міського лікаря в Ялту. 1 серпня 1861 року С.Руданський виїхав на південь.
Молодий лікар поринає в цікаву йому роботу: завідуючий лікарнею, лікар в алупкінських маєтках, карантинний лікар в Ялтинському порту. Для аморальної людини Ялта могла бути золотим дном. Він міг прожити лише з подачок ялтинського купецтва, яке на спекуляції недоброякісним м’ясом наживало великі гроші. Але Степан був непідкупним. Серед населення він був дуже популярний. Його любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Звісно, що купців «непідкупний» лікар не влаштовував і вони почали писати на нього доноси, розпускати по місту всілякі плітки, що додавало йому зайвих хвилювань. Не було влаштованим і його особисте життя: самотність змушує його зійтися з багатодітною вдовою Явдохою Широкою.
Улітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери. С.Руданський енергійно і сумлінно знищує вогнища інфекції, а через деякий час сам захворів на холеру. Ослаблений організм поета не витримав усіх випробувань, які випали на його долю. 3 травня 1873 року на тридцять дев’ятому році життя Степана Руданського не стало.
Творчість С.Руданського має три періоди: кам’янець-подільський (1851-1855), петербурзький (1856-1861) і ялтинський (1862-1873).
Кам’янець-подільський період був часом становлення поета. Крім збору і літературної обробки народних пісень, С.Руданський написав у цей період шість балад, яким сам він дає оригінальну назву – «байки хатні», або «небилиці»: «Два трупи», «Вечорниці», «Упир», «Хрест на горі», «Розмай». У Кам’янці-Подільському написані чотири ліричні поезії, яким сам автор дає жанрове визначення «пісня»: «Ти не моя», «Мене забудь», «Чорний кольор», «Не дивуйтесь, добрі люди».
Петербурзький період – основний період творчості поета, хоча ще мало досліджений. Це був період творчого розквіту Руданського-поета. Саме тоді виявились сила та оригінальність його поетичних творів. У цей період він друкується у петербурзьких журналах «Основа», «Русский мир», «Искра», готує до друку збірку поезій «Нива». Друкувати українські твори у російських видання було дуже складно, а українські видавництва дуже суворо і прискіпливо ставилися до творів молодого поета. Збірка «Нива» так і не була видана тоді в Україні. У 1861 році петербурзький цензурний комітет дав дозвіл на її видання. Але за браком коштів вона не була видана і в Петербурзі.
Ялтинський період, за висловом самого поета, – період «болючої рани». Для творчості у С.Руданського не вистачало часу. Він займається виключно перекладами: «Іліади» Гомера, окремих глав поеми «Демон» Лермонтова. Із оригінальних творів С.Руданський написав український «дивоспів» «Чумак». Не щастило також і з публікацією творів і перекладів. Змучений поганим здоров’ям, зацькований доносами по службі, С.Руданський поступово припиняє літературну діяльність.
Твори С.Руданського за його життя видавалися мало, але вони жили в рукописному варіанті і були поширені серед друзів, студентів, любителів художнього слова. Навіть не опубліковані, вони знаходили свого читача, поширювалися серед простого народу, чим викликали роздратування у реакціонерів і деспотів, виродків і мракобісів, які писали про С.Руданського як автора шкідливих і неблагонадійних пісень, «що розсіваються в простонародді».
Інтерес С.Руданського до усної народної творчості випливав з визвольних прагнень тогочасної різночинної молоді, з її демократичних переконань, з її прагнення до соціальних змін.
Те саме можна сказати і про ставлення С.Руданського до української мови. Він був обурений поведінкою свого батька, який відмовився матеріально підтримати сина-студента не тільки через те, що той хотів стати лікарем, а більше через те, що той говорив і писав українською мовою: «Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши!».
Юнак до глибини душі обурювався таким ставленням батька до рідної мови: «Заказують мені рідну мову, заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови – зате мене і по смерті, може, послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить моєї мови через те, що нею говорять у нас мужики, – а нібито у Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і у бога, і у натури».
Слід зазначити, що деякі радянські дослідники творчості поета (М.Рильський та ін.) закидали йому ідейну незрілість, оскільки у деяких творах «відчувається нездоровий присмак національної обмеженості».
Творчість Степана Руданського має велике значення і в наш час. Не дивлячись на тяжке особисте життя, поет був великим життєлюбом і оптимістом. Він не любив трагедію особистого життя виносити на люди. І в творах, і в житті С.Руданський в моменти найбільшої трагедійності зривався на гумористичний тон, переводив сум і плач на сміх («Студент», «Полюби мене» та ін.). Деякі його пісні ще за життя поета стали народними. Наприклад, пісня «Повій, вітре, на Вкраїну», яку часто помилково приписують Т.Шевченку. Але найбільше в народі С.Руданського знають як дотепного гумориста, автора поетичних анекдотів або «співомовок», складених на основі народних оповідань.
Після смерті поета перший згадав його добрим словом М.Драгоманов. Під його впливом О.Пчілка у 1880 році в Києві видала першу збірку «Співомовки С.Руданського». Творчий доробок С.Руданського збирали, досліджували, видавали І.Франко, А.Кримський, М.Комаров, В.Левицький (Лукич) та ін.
У 1972 році видавництво «Наукова думка» Академії наук УРСР (Київ) видало твори С.Руданського у трьох томах накладом 75000 примірників. Це було найбільше за накладом і найповніше за змістом видання творчості по-справжньому народного українського поета С.Руданського.

С. Руданський. Пісні

Студент

В славнім місті Петербурзі,
Недалеко від Неви,
Із болота виглядає
Хата бідної вдови.

Стара хата зо вдовою
Разом вік свій віджила,
Почорніла, похилилась
І в болото увійшла.

Увійшла по самі вікна..
В ганку сходи до сіней;
В сінях набік похилились
Двоє скривлених дверей…

І направо – старій бабі
Смерть підписує патент,
А наліво – без копійки
Б’ється з нуждою студент.

Зима люта. Вітер свище;
Сніг по вікнах брязкотить;
Мороз душу обіймає,
Мороз тіло каменить.

А у хаті на постелі
У сурдуті і плащу
Сидить студент медицини
Другий місяць без борщу.

І живіт – як гріб, запався,
Облізає голова…
І остання догорає
Його свічка лойова.

І сидить він поглядає
На похилену стіну:
Під стіною лежить череп, –
Нема й кришки тютюну.

І стіння кругом чорніє…
Тілько лазять павуки.
Тілько сумно виглядають
Із шкалубин прусаки…

12 січня 1858 р.
 

Полюби мене

Лисий я, волосся спало,
Решта білая, як сніг,
Недалеко моя яма,
Та я в яму ще не ліг;
Що збіліло – замалюю,
Ще й нового накуплю:
Полюби мене, дівчино,
То-то я тебе люблю!

Небагато в мене мізку,
Та і пусто в голові,
Та я змалку оженився
На багатій удові;
І я собі узяв гроші,
А бог – милую мою:
Полюби мене, дівчино,
То-то срібла надаю!

Не ложив я свої шиї
На правдивії ваги,
Погнув її не їдному
Аж до самої ноги.
Зато тепер, як биндами,
Собі шию обів’єш:
Полюби мене дівчино,
То-то слави нажиєш!

Скаменіло моє серце,
Хоч і м’якше не було,
Як дитина – не гадає,
Що добро і що то зло;
Але зато як часами
Кілька капельок прийму…
Полюби мене, дівчино,
То-то щиро обійму!

26 вересня 1859 р.

понеділок, 8 березня 2010 р.

Увага! Стартує акція «Підтримаймо рідну мову!»

Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або чогось іншого на цей кшталт. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу!
Долучись до акції!


Етапи нищення української мови у радянський та пострадянський періоди

Навіть така сувора наука, як кібернетика, і та знайшла в
українській мові свою першодомівку, адже маємо факт
унікальний – енциклопедія кібернетики вперше в світі
вийшла українською мовою в Києві
(Олесь Гончар).

Эта мова величава и проста
(Володимир Маяковський).

У Радянському Союзі гарантувалась рівність прав націй і територій. Російсько-радянська імперія була структурована. Вона функціонувала у вигляді союзних республік, кожна з яких мала формальний державний статус. Дехто у той час думав, що в СРСР було знайдено не лише шлях розв’язання національної проблеми старої Росії, а й зразок майбутнього устрою людства (Р. Шпорлюк. Нації та Російське питання в СРСР: Історичний нарис).
Перший Всесоюзний з’їзд рад, який відбувся 30 грудня 1922 року, затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. У статті 26 Союзного договору декларувалося: «За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу».
Після утворення СРСР головною лінією національної політики стала коренізація, головною метою якої було укорінення більшовицької влади у союзних республіках. Український різновид її назвали «українізацією». Вона сприяла духовному відродженню української нації. Українізація здійснювалася навіть за межами республіки – в місцях компактного проживання українців. Проте політику радянської українізації не варто ідеалізувати, адже головною метою її було укорінення влади в україномовному середовищі. Саме тому за українізацією уважно стежили в Москві. Згодом, за вказівкою Сталіна, були закриті Просвіти на Кубані, в Зеленому Клину та у багатьох інших місцях компактного проживання українців. (С. Кульчицький. Держава, в якій ми прожили 69 років). 
У липні 1923 року Сталін усунув голову українського Раднаркому – Х. Чаковського – від влади, а через деякий час посадив свого підручного Л. Кагановича на посаду секретаря ЦК КП(б)У.
Проте справжня революція, яка перетворила значну частину націй Радянського Союзу в нації, підлеглі росіянам, і стала на перешкоді розвитку інших народів у повноцінні нації, відбулася в 30-х роках двадцятого століття. Саме у той час була фізично знищена еліта неросійських націй і народів, а російська мова і культура зайняли ті головні позиції, які вони мають і в наш час (Р. Шпорлюк. Нації та Російське питання в СРСР: Історичний нарис).
У Радянській Україні події розвивалися наступним чином:
У 1929 році був здійснений арешт українських науковців та духовенства і заміщення їх російськомовними.
1932 року була спланована та здійснена з мовчазної згоди «світового співтовариства» акція ліквідації українського народу – голодомор. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, заморено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови – селян. Для збереження зрусифікованого міського населення у містах було введено карткову систему та паспорти.
Услід за спрямованим проти українського села голодомором розгорнулося планомірне винищення української інтелігенції. Страхітливий для всіх громадян СРСР 1937 рік в Україні розтягнувся на цілих шість років – від 1933-го до 1938-го. У 1933 році Сталіна надсилає телеграму про припинення українізації. У тому ж році було знищено більшість українських письменників, здійснювалося переселення росіян у села, де були заморені голодом українські селяни.
У 1937 році проходить «чистка» партійних рядів. Із 102-х членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У лише 3-и вижили після цієї чистки. Повністю змінився склад українського уряду й секретарів обласних комітетів партії, а кількість жертв чистки серед партійних функціонерів нижчих ланок не піддається підрахункам (Р. Шпорлюк. Нації та Російське питання в СРСР: Історичний нарис).
У 1938 році була прийнята Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в усіх школах Української радянської соціалістичної республіки російської мови.
1939 рік. Після так званого «визволення» Західної України було закрито частину україномовних шкіл і відкрито російськомовні. А в 1940 році починається «велике переселення» – депортація населення Галичини у Сибір (Вікіпедія. Русифікація).
Не менш тяжкими були і післявоєнні роки: голод 1946-1947 рр., масові репресії і радянізація в західних областях України, репресії військовополонених і остарбайтерів, що побували на Заході, депортація малих народів. У 1946 році виходить Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, який наближений до російського. Українську мову реформували «зсередини»: за вказівками партії слова російського та іноземного походження «вмонтовувалися» в російських формах у мови радянських народів.
У 1947 році Л. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Була проведена нова депортація в Сибір населення Західної України. Як повідомив М. Хрущов на ХХ з’їзді КПРС 1956 року, «українці уникли депортації тільки тому, що їх було надто багато». План масового вивезення українців у Сибір був зірваний через нестачу транспорту.
1949 рік. Заборона повертатися в Україну робітникам, котрі були вивезені в інші республіки під час війни разом зі своїми заводами. Відбудовували промисловість в Україні росіяни, які залишилися тут на постійне проживання. У цьому ж році на XVI з'їзді з рядів компартії України було виключено за націоналізм 3 % комуністів. На цілину – в Казахстан та Сибір – вивезено понад 100 тисяч українських юнаків та дівчат.
У 1958 році приймається Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову. Українська мова не була зовсім усунута із суспільного життя, але сфера її вживання значно звузилася і обмежувалася сільським населенням. Російські школи переважали у великих українських містах. У маленьких містечках та селах мовою викладання залишалися українська. Це лише підкреслювало її соціальну та історичну меншовартість по відношенню до російської мови, яка, завдяки знищенню української еліти, мала всі переваги та престиж одноосібної мови високої культури, науки, промисловості та міської цивілізації в союзній республіці.
У 1961 році на ХХІІ з'їзд КПРС була прийнята нова програма компартії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.
1962 рік. Репресії проти захисників української мови.
У 1966 році указом Президії Верховної Ради СРСР було утворене союзне міністерство освіти, якому підлягали всі початкові та середні школи. Республіканські міністерства освіти перейшли під юрисдикцію союзного, і такі питання, як навчальні програми для українських шкіл, кількість годин, відведених на вивчення російської мови, розробка екзаменаційних програм, тривалість навчального року та інші вирішувалися тільки в Москві. Вищі ж навчальні заклади та значна частина закладів спеціальної середньої освіти, за деяким невеликим винятком, мали такий статус ще з 30-х років.
У 1970 році був здійснений ще один удар по українській науці: виходить наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
1972 рік. Проходить вже друга після війни чистка і репресії проти українства. З посади Першого секретаря ЦК КПУ усувається П. Шелест «за недостатню боротьбу з націоналізмом». У цьому ж році, після перевірки стану викладання російської мови в Естонії та Туркменії, союзне міністерство освіти рекомендувало всім неросійським школам СРСР розширити сферу вживання цієї мови у шкільній та позакласній роботі.
У 1975 році була проведена нова цензура Кобзаря Т.Шевченка.
1978 рік. Колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».
1979 рік. Ташкентська конференція – «Російська мова – мова дружби народів».
1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік». Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів на групи.
1989 рік. Постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі» (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.
У 1990 році Верховна Рада Радянського Союзу приймає закон про мови народів Радянського Союзу, яким закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу (Вікіпедія. Русифікація).
Розпад Радянського Союзу розпочався на початку 90-х років минулого століття з ініціативи Російської Федерації. Голова Верховної Ради РФ, а потім обраний Президент РФ Борис Єльцин скористався популізмом радянських конституцій, щоб знищити створений у Кремлі надреспубліканський імперський центр. 25 грудня 1991 року Радянський Союз як держава припинив своє існування. Але ідеї комуністичних та імперських вождів, як примара, снують ще й досі на його теренах.
1994 рік. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній Україні.
1995 рік. Алма-Ата. Спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.
У 2008 році був новий наступ на українську мову, який розпочався у вересні спільним голосуванням фракцій БЮТ та Партії Регіонів за зміни до Закону про державну службу, згідно з якими державний службовець зобов'язаний володіти окрім української ще й російською мовою для прийняття на посаду: «Стаття 21. Загальні вимоги до осіб, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби: 1. Особи, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби, повинні відповідати таким вимогам: 3) вільно володіти державною та російською мовами;». Шквал критики на адресу БЮТ змусив фракцію змінити точку зору (Вікіпедія. Русифікація). 
Іде 19-й рік Українській державі головним атрибутом якої є її мова. Втратимо мову – втратимо державу – мрію мільйонів українців. Не будьмо байдужими. Як сказав у 1988 році в одному з інтерв’ю письменник, класик української літератури, академік Олесь Гончар: „Будемо не байдужі – ось тоді мова житиме”. Все у наших руках.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...