А ти береш участь в акції «Підтримаймо рідну мову»?

Візьми участь у безтерміновій акції! Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або щось інше. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу! Долучись до акції!

середа, 19 січня 2011 р.

Фашизм, фашист

Не бійтесь заглядати у словник:
Це чистий яр, а не сумне провалля.
                                     М.Рильський

Слова фашизм і фашист викликають у пересічного українця цілком справедливу негативну реакцію, адже вони вживалися і вживаються до цього часу у таких словосполученнях, як німецький фашизм, гітлерівський фашизм, німецькі фашисти та інших і нагадують про безчинства гітлерівців на території України та інших республік бувшого СРСР у роки другої світової війни. Цю, цілком природну людську реакцію досить часто використовують у наш час так звані «брудні технології»: щоб викликати негативну реакцію до якоїсь події, або до певної особи чи групи людей (наприклад, українських націоналістів-патріотів), характеризуючи її або їх, обов’язково «приперчують» – додають слово «фашист» або якесь інше, з фашизмом пов’язане слівце, – і негативна реакція певної частини суспільства на дану подію або особу чи групу людей забезпечена.
Попробуємо розібратися, що ж воно таке, фашизм?
Словник радянської доби (Словник іншомовних слів. За ред. О.С. Мельничука) дає наступне тлумачення:
фашизм – політична течія, що виникла в капіталістичних країнах у період загальної кризи капіталізму і виражає інтереси найреакційніших і найагресивніших кіл імперіалістичної буржуазії. Головна мета фашизму – зберегти панування капіталістичних монополій, знищити будь-які демократичні права і свободи всередині країни, придушити робітничий і національно-визвольний рухи, підготувати і розв’язати загарбницькі війни. Центральне місце в ідеології фашизму посідає антикомунізм, а також найреакційніші форми націоналізму і расизм [с.699, 1].
Фашист – той, хто сповідує ідеологію фашизму.
А ось як подає тлумачення фашизму Вікіпедія – вільна енциклопедія.
Фаши́зм (іт. fascismo, від іт. fascio – зв'язка, об'єднання) – ідеологія культу сильної особистості, агресивного шовінізму та расизму.
З-поміж усіх основних ідеологій 20 століття фашизм був єдиною ідеологією, що з'явилася на світ воднораз із настанням самого століття. Він є синтезом природженого націоналізму та антимарксистського соціалізму – революційним рухом, заснованим на відкиданні лібералізму, демократії та марксизму. За своєю суттю фашистська ідеологія була запереченням матеріалізму, а лібералізм, демократія і марксизм вважалися просто різними аспектами зла матеріалізму. Саме на ґрунті протесту проти матеріалізму на початку століття відбулося злиття антиліберального та антибуржуазного націоналізму і різновиду соціалізму, який хоч і заперечував марксизм, але залишався революційним. За визначенням, ця форма соціалізму була також антиліберальною і антибуржуазною й у зв'язку із своєю опозиційністю до історичного матеріалізму вона стала природним союзником радикального націоналізму.
Як організований рух фашизм виник 1919 р. в Італії на чолі з Беніто Муссоліні і згодом став універсальним поняттям для означення численних організацій і груп, що почали виникати і діяти практично у всіх європейських країнах у міжвоєнний період, а також встановлених ними режимів там, де вони прийшли до влади:
- у Німеччині Націонал-соціалістична німецька робітнича партія на чолі з Адольфом Гітлером 1933 року захопила владу і втягла світ у Другу світову війну. Нацизм став крайнім виявом ідеології фашизму;
- з деякими застереженнями до категорії фашистських відносять режим генерала Ф. Франко, який у 1936 – 1939 роках очолював боротьбу проти комуністичної революції в Іспанії;
- у Португалії в 1932 р. прем'єр-міністром став А. О. Салазар, який спирався на партію «Національний союз» та воєнізовану структуру «Португальський легіон».
Серед численних фашистських організацій Франції найбільші впливи мали партії «Французька дія», «Французька солідарність», Народна французька партія, бойові союзи «Фасції» та «Вогненний хрест».
У Великобританії на початку 20-х років діяли досить чисельні «Британські фашисти» та «Імперська фашистська ліга», після розпаду яких у 1932 р. постав «Британський союз фашистів» на чолі з колишнім лейбористом О. Мослі.
У Швеції з розрізнених фашистських організацій 1929 р. була створена Націонал-соціалістична народна партія, яка орієнтувалася на німецький зразок. Данська націонал-соціалістична партія була створена 1930 року в Данії. У Швейцарії тоді ж була утворена партія «Національний фронт».
У Норвегії під керівництвом В. Квіслінга досить впливовою була партія «Національна єдність».
У Голландії найбільш помітною структурою фашистського типу став Націонал-соціалістичний рух, який мав своє штурмове крило «Збройний загін». У Бельгії тоді діяла ціла низка фашистських організацій, до найбільших з яких належали «Національний легіон», «Національна дія», Фламандський національний союз та рух рексистів.
Поширення ідеології фашизму не оминуло і країни Центральної та Східної Європи. У Польщі її виразником став Національно-радикальний табір  Фаланга під керівництвом Б. Пясецького, в Естонії cпілка борців за свободу. В Литві – Партія «народних». В Угорщині 1932 р. була створена Націонал-соціалістична Угорська робітнича партія, в 1935 р.  Партія схрещених стріл на чолі з Ф. Салаші. В Румунії виразником ідеології фашизму вважалася партія «Залізна гвардія». У Чехословаччині під керівництвом генерала Р. Гайди була створена Національна фашистська громада, згодом  Партія національної єдності.
Захоплення фашизмом зачепило і радикальні єврейські кола. Зокрема, у Польщі була відома створена В. Жаботинським організація «Бетар», яка копіювала уніформу та гасла німецьких штурмовиків і влаштовувала публічні марші. В Палестині близькою за ідеологією до фашизму вважалася група Аба Ахимеіра. Представники таких течій у єврейському середовищі не раз зустрічалися з Муссоліні. В Італії у 1934—1937 рр. у військово-морській школі Чівітта навчалися молоді активісти сіоністських організацій, які згодом склали кістяк військово-морських сил Ізраїлю.
Ідеологія фашизму знайшла сприятливий ґрунт серед значної частини російської еміграції. Відомий ідеолог російського чорносотенного руху В.Шульгин твердив про ідейну спорідненість її правого крила з фашизмом. Видатний філософ М. Бердяєв вважав, що фашизм складається з позитивних елементів і на його чолі стоїть «чудова людина». На такому тлі цілком логічним виглядало створення цілої низки власне фашистських російських організацій. У 1926 р. в Сербії була заснована Національна організація російських фашистів. Тоді ж у Харбіні (Китай) почала діяти організація «Робітничо-селянська козача опозиція росіян – Російські фашисти», в Тяньцзині – організація «Чорні фашисти». У Франції помітною була «Рада младоросів», що ідентифікувала себе з фашистами. Серед подібних організацій були також Всеросійська фашистська партія, згодом – Російський фашистський союз, також Російський Національний Фронт, Російський Націонал-Соціалістичний Рух, Всеросійська націонал-революційна партія та ще багато інших. Вони об'єднували десятки тисяч членів. Російські фашистські партії були членами Всеслов'янської фашистської громади з центром у Празі, а деякі з них оголосили лідера чехословацьких фашистів генерала Гайду вождем фашистів слов'янських народів [2].
Як бачимо, ідеї фашизму з початку до середини ХХ століття були досить поширеними в Європі.
Подамо трактування даного терміну російською версією Вікіпедії.
Фаши́зм (итал. fascismo от fascio «пучок, связка, объединение») как политологический термин, является обобщающим наименованием специфических крайне правых политических движений, их идеологии, а также возглавляемых ими политических режимов диктаторского типа.
В более узком историческом смысле, под фашизмом понимается массовое политическое движение, существовавшее в Италии в 1920-е начале 1940-х под руководством Б. Муссолини.
В идеологии, историографии и пропаганде в СССР, других социалистических странах и коммунистических партиях под фашизмом понималось также национал-социалистическое движение в Германии 20-х — первой половины 40-х гг. ХХ ст., а также политические движения в странах мира, открыто противостоящие коммунистической идеологии с крайне правых позиций.
Основными характеристиками фашизма являются: господство правой идеологии, традиционализм, радикальный национализм, антикоммунизм, этатизм, корпоративизм, элементы популизма, милитаризм, часто вождизм, опора на широкие слои населения, не относящегося к правящим классам.
Для фашистских государств характерно наличие развитой экономики при сильной регулирующей роли государства, корпоратизация государства посредством создания системы массовых организаций и социальных корпораций, насильственные методы подавления инакомыслия, неприятие принципов либеральной демократии.
Общие черты фашистских партий. Часто, фактором возникновения и роста фашистских партий является наличие в стране экономического кризиса в случае, если он вызывает также кризис в социальной и политической области.
Фашистские партии часто милитаризировались и применяли необычный в то время политический стиль: массовые манифестации, массовые марши, подчеркивание мужского и юношеского характера партии, формы некоторой секуляризированной религиозности, бескомпромиссное одобрение и применение насилия в политических конфликтах.
У фашистских партий были сравнимые идеологии и цели, отличительным признаком которых была заложенная в их основу амбивалентность. Фашистская идеология обнаруживает одновременно антисоциалистические и антикапиталистические, антимодернистские и специфически современные, крайне националистические и тенденциозно транснациональные моменты. Эти отношения не во всех видах фашизма выступают в одинаковой форме. Фашизм вообще нельзя описать ни как исключительный антимодернизм, ни как «порыв к современному» или, тем более, как «социальную революцию».
Все фашистские партии были ориентированы крайне националистически; большей частью они ориентировались на определенные «славные» периоды соответствующей национальной истории. Но мелкие фашистские движения, вольно или невольно, должны были в некоторой степени считаться с национальными интересами других фашистских движений, и прежде всего фашистских режимов. Именно вследствие такой ориентации на иностранный фашистский образец с этими партиями боролись не только левые, но и правые силы крайне национального направления.
Все фашистские партии проявляли решительную и бескомпромиссную волю к уничтожению своих политических противников, а также – отчасти произвольно выбранных – меньшинств.
После Второй мировой войны слово фашист обрело крайне негативную окраску, и для политических групп стало непопулярно соотноситься с фашизмом. В настоящее время некоторые политики в своих выступлениях используют слово «фашизм» для того, чтобы заклеймить своих политических оппонентов и их убеждения. Слово «фашизм» стало ругательным словом в политической демагогии, часто теряя своё смысловое содержание. Для некоторых обвинения в фашизме стали орудием борьбы с политической оппозицией [3].
Які ж висновки можемо зробити з вище викладеного?
Висновки випливають з роботи Володимира Кириловича Винниченка –  відомого політичного діяча, письменника і публіциста, першого голови Директорії Української Народної Республіки, автора універсалів Центральної Ради, декларацій і законодавчих актів УНР – «Заповіт борцям за визволення»:
«Які є сутні риси всякого тоталітаризму, чи то муссолінівського фашизму, чи гітлерівського нацизму, чи сталінського більшовизму? Головна риса його є: заперечення суверенності народу, його здатності (а тому й права) самому вирішувати питання свого соціального, політичного, економічного і всякого іншого буття» [c.306, 4].
В.Винниченко ставить в один ряд нацизм, фашизм і більшовизм. Автор визначає й місце українському націоналізмові, який часто недруги України відносять до фашизму: «Український націоналізм, на відміну від усіх тоталітаризмів (фашизму, нацизму, більшовизму) має інший, не соціальний характер, а психологічно-національний. Для тоталітарних систем будь-якого ґатунку є одна мета: перебудова держави, світу відповідно до свого світогляду та інтересу. Засобами досягнення цієї мети є диктатура, терор, вождізм. Методи – примус, хитрощі, обман, насилля. Український націоналізм не заперечує ні проти панування робітничого, навіть комуністичного ладу, аби та держава була суто українською, самостійною державою» [с. 308, 4].
Справедливу оцінку, на наш погляд, В.Винниченко дає діям Української Повстанської Армії, яка боролося за вільну Україну не тільки від національних, але й соціальних панів, до якої б національності вони не належали: «І от ці націоналісти чесно, одверто, виразно це заявили в своїй програмі: «Позиції Українського Визвольного Руху» формовані проводом Української Повстанської Армії (УПА). Вони в ній не кажуть: «Нам байдуже, яка Україна, нам аби Україна», ні, вони постійно підкреслюють, що національне визволення повинно зливатися з визволенням соціальним і політичним, що повинно бути не однобічне, всебічне визволення, за яке змагались ліві елементи Центральної Ради, Трудового конгресу, яке було записано кров’ю на Скрижалях Революції нашої» [с. 309, 4].
Таким чином, український націоналізм – це національно-визвольний рух, і ніякого відношення до тоталітарного (нацистського, фашистського, шовіністського) режиму не має, окрім того, щоб скинути тоталітарне ярмо минувшини зі своєї шиї. А ось залишки тої минувшини ще до цього часу стоять на позиціях сталінського тоталітаризму, діють його методами і використовують ті ж засоби.  

1.         Словник іншомовних слів. За ред. члена-кореспондента АН УРСР О.С. Мельничука. – К.: Головна редакція УРЕ, 1977, – 776 с.
2.         Вікіпедія – вільна енциклопедія http://uk.wikipedia.org/wiki/
3.         Википедия – свободная энциклопедия  http://ru.wikipedia.org/wiki/
4.         Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с. 271– 315.
    5.         Володимир Винниченко – український державотворець із Херсонщини

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...