Олена Теліга (21.07.1906 – 22.02.1942) - видатна українська поетеса, публіцистка, громадська і політична діячка, борець за вільну Україну. Гестапівці розстріляли Олену, її чоловіка Михайла та інших членів Організації українських націоналістів у Бабиному Яру 22 лютого 1942 року... Пам'ять про Олену та її побратимів - українських націоналістів-патріотів вічно житиме в наших серцях. Більше дізнатись про О.Телігу можна тут.
Пропоную декілька віршів із невеликої творчої спадщини Олени Теліги.
ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово – Україна.
І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо-непривітній.
Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І рушає на шляхи великі.
Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!
Все чекаю на гарячий подих,–
Геній людський, чи лише випадок,–
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.
***
БЕЗСМЕРТНЕ
Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.
І мабуть кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.
І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!
Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.
І мабуть кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.
І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!
Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.
***
Чоловікові
Не цвітуть на вікні герані –
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,–
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,–
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
***
ВІРНІСТЬ
Від сонця свят і непогоді буднів,
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби
Які дає мені моє полудне.
Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі потоки
Її не змиють у годину бурну.
Приходять люди й золоті пориви
Дають за скарби, що господар кинув, –
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє Привид.
Так часом хтось у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі –
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить.
Перед вікном шумлять, шумлять тополі
І захід сонця – мов кривава рана,
А на столі розкрита книжка Пана,
Що може не повернеться – ніколи.
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби
Які дає мені моє полудне.
Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі потоки
Її не змиють у годину бурну.
Приходять люди й золоті пориви
Дають за скарби, що господар кинув, –
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє Привид.
Так часом хтось у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі –
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить.
Перед вікном шумлять, шумлять тополі
І захід сонця – мов кривава рана,
А на столі розкрита книжка Пана,
Що може не повернеться – ніколи.
***
ПОВОРОТ
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість.
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря, тепле та іскристе.
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... і до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі – зимні чи ворожі –
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість.
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря, тепле та іскристе.
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... і до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі – зимні чи ворожі –
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
***
Засудженим
(Біласові й Данилишинові)
Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати – не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти – у шість двадцять п'ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі –
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.
А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову – спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.
Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю – зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.
(Біласові й Данилишинові)
Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати – не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти – у шість двадцять п'ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі –
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.
А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову – спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.
Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю – зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.
0 коментарі:
Дописати коментар