А ти береш участь в акції «Підтримаймо рідну мову»?

Візьми участь у безтерміновій акції! Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або щось інше. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу! Долучись до акції!

неділя, 18 листопада 2012 р.

Повість «Жовтий князь» Василя Барки – свідчення про страхіття сталінського Голодомору-геноциду 1932-1933 років



Василь Барка (справжнє ім’я Василь Костянтинович Очерет, 1908–2003) – талановитий письменник-модерніст і поет, літературознавець і філософ, представник української діаспори у Сполучених Штатах Америки, – довгі роки залишався невідомим у нашій країні. Його прізвища немає в Українській Радянській Енциклопедії (УРЕ). Декілька рядків про нього можна знайти в Українській літературній енциклопедії, у яких сказано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Літературознавці тоталітарного режиму намагалися замовчувати його ім’я, вдавати, ніби його не було і нема. Але, на щастя, він дожив до того часу, коли його ім’я повернулося на рідну Україну, яку він вимушено покинув у дні страшного воєнного лихоліття.
Василь Барка – одна з найяскравіших постатей серед спільноти українських письменників Америки. Його двічі було представлено на здобуття Нобелівської премії. Тільки після здобуття Україною Незалежності ім’я Василя Барки стало відоме в Україні, коли було надруковано його всесвітньо відому книгу «Жовтий князь». Цей твір відзначено грамотою Французького комітету, як найкращу християнську книжку.
Повість «Жовтий князь» (1958–1961) – це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України – страшному сталінському голодомору 1932–1933 років, що забрав життя мільйонів людей. Письменник створює символічний образ Жовтого князя, демона зла, який несе з собою лише руйнування, спустошення, муки і смерть.
Василь Костянтинович Очерет (Барка та Іван Вершина – його псевдоніми) народився 16 липня 1908 року в селі Солониці колишнього Лубенського повіту на Полтавщині. Незабаром сім’я Очеретів переїхала у хутір Миколаївку, який був за 12 верст від Солониці. Тут була трикласна початкова школа, у якій навчався Василь. Батько був призваний на російсько-німецьку війну, а 1916 року він звільнився покаліченим. Лікування коштувало дорого і сім’я змушена була продати свій наділ і переїхати в місто. Жили в сараї на дворищі купця. В родині було троє дітей – три брати. Всі вчилися в духовному училищі («бурсі»), оскільки не було грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія» могли вчитися безкоштовно.
Як згадує ті часи Василь Барка, «… режим, з крайніми формальностями, був суворий. Часті кари, методи навчання (з російської граматики, латині, початкової математики) – традиційні, з перевагою муштри».
Ішли роки, мінялися режими. Василь закінчив «трудову школу». Поступив на учительські курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата, який пізніше став професором математики в Новосибірському університеті. Після закінчення педтехнікуму вчителював у селі Нижньому (Сома Рота) на Донеччині.
1928 року Висилю Барці довелося поспіхом виїхати з України через конфлікти з місцевими партійними керівниками. Зупинився на Північному Кавказі, що тоді (як і тепер) разом з Кубанню входив до РСФСР. Там, у Краснодарському педінституті, він закінчив українське відділення філологічного факультету і став аспірантом. У Московському педінституті захистив кандидатську дисертацію.
Ще перебуваючи на Донбасі, перечитував модерністські вірші; вивчав їх напам’ять, передусім – вірші Тичини. На новому місці проживання Василь продовжив своє заняття: у 1929 році перші вірші, надіслані Павлові Тичині, були опубліковані в журналі «Червоний шлях», найбільшому в той час періодичному журналі в УРСР (П.Тичина редагував відділ поезії).
У 1930 році вийшла перша збірка поезій «Шляхи» в Державному видавництві в Харкові, тодішній столиці УРСР. Вона викликала негативну реакцію в офіційних колах своїми так званими «класово-ворожими вилазками в поезії» і містила неправдиві закиди автору.
Як згадував пізніше Василь Барка, «… я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутності з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема – в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я теж і цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинувачення було – що я нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію «служників культу», але насправді я тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу, коли артисти на платформах зображували священика, патера і равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у без кінця «каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських Письменників; мала українську секцію, до якої я належав). Додалося також обвинувачення в «буржуазному націоналізмі».
Автор боляче переніс несправедливі звинувачення влади й обрав добровільну поетичну німоту. Настало безмовне десятиліття: аж до початку війни. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час війни.
На Кубані у той час був період «українізації» – передусім для Краснодара, єдиного великого міста-столиці, що серед українського населення козачої області більш як половина була зрусифікована. Василь Барка разом з приятелем, лінгвістом, плекали тоді «страшну таємницю»: мрію про з’єднання Кубані і України. Вони обидва були цілком лояльними громадянами і думали, що при радянській владі можливо перебороти болючі розриви, проведені через український народ при «проклятому» «царизмі». Але сила «культу особи» подавила справедливість; Кубань і досі відірвана від основної маси українців.
Напади комсомольців на автора «Шляхів» у студентський час були надто гострі. Коли ж Василь Барка витримав вільний конкурс в аспірантуру, то напади за кожен вислів змусили його покинути український відділ і перейти на більш нейтральний відділ історії середньовічних західноєвропейських літератур, який вівся російською мовою. Так скінчились можливості поета писати українською мовою і вивчати українську літературу.
У 1932 році Василь одружився. Дружина – черкешенка (адигейка); у 1933 році восени народився син Юрій. 1932-33 роки були роками великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; на Україні біля семи мільйонів, а на Кубані – близько півтора мільйона з трьох з половиною чи чотирьох. 
А тоді – війна. Василь Барка разом з іншими попав до т. з. «народного ополчення». Він міг звільнитися через нездоров’я, але не захотів, вважаючи, що повинен виконати свій громадянський обов’язок.
Скоро, тяжко поранений осколком у голову і кулеметною кулею в плече, потрапив у полон до фашистів.
Як згадує Василь Барка, «… опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала.
Увечері розбудили люди, що жили в хатці, – вони днями ховалися в «щілинах» (траншеях). Передягли в робітничий одяг. Другого дня я попросив сусіда, що навідався, – помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на другий берег Кубані. Випросив у господарів гумову подушку: надути її перед тим, як піти в воду, – течія великої річки дуже швидка і з водоворотами: навіть не кожен здоровий міг переплисти.
Але якраз на березі стояли колони німецьких танків; довелось вертати звідти.
Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило, і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися. За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі об’яви: тим, хто ховається після бою, і власникам будинків – розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто об’яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища, проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця об’ява безмежно обурила. Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений із живих. То була доля дуже багатьох і куди гірша від моєї і зачепила мільйони людей…»
У той час вирішився цілковитий розрив поета з радянським режимом.
У січні 1943 року німці проголосили в Краснодарі евакуацію всіх мужчин до 55 років; поліція вишукувала усіх, хто залишався. Наступного дня німці вистроїли евакуйованих як полонених, дали по житній буханці на двох і колоною повели на вокзал. Погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі – через Україну, на відкритих платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі, Білій церкві, Києві, Варшаві (тут «санітарна обробка») і зрештою полонених доставили в Берлін.
Тут Василя Барку беруть коректором до друкарні українського видавництва. Після лютості фронтових просторів і жорстокості німецького врядування на Сході поета надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в основній масі своїй чемні і уважні, працьовиті і відповідальні в, співчутливі, невтомні в збереженні чистоти і ладу. Це було величезне добре відкриття для поета – там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берліна, він знайшов свою омріяну «фавстівську» Європу. Німці в переважаючій масі своїй були стурбовані всією воєнною авантюрою нацистів.
У ці роки (від 1943-го) поет знов почав писати вірші. До 1950 року Василь Барка жив у Німеччині. Тут вийшли друком збірки його поезій «Апостоли» (1946) і «Білий світ» (1947).
Далі був важкий перехід у Францію. Зрештою Василь Барка опиняється у США. В Америці поет важко працює: спершу топив паровики огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і підлоги в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста. Починає працювати над історією української літератури при видавництві «Пролог», готує до працю «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм».
У США поет видав збірки: «Трояндовий роман» (1957), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан» удвох книгах (1959), «Царство» (1979), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981) [1].
Василь Барка знаний і як прозаїк (роман «Рай» (1953), повість «Жовтий князь» (1963)); драматург (п’єса «Господар міста»); перекладач Шекспіра («Король Лір» українською мовою).
Повість «Жовтий князь» (в основі – події 1933 року). вийшла друком 1963 року Це була друга прозова річ автора, завдяки якій Василь Барка став відомий в Україні. У повісті «Жовтий князь» відтворено реальні події і явища Голодомору-геноциду в Україні 1932-1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році перебував у свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Цей твір за масштабністю відтворюваних подій і художніми якостями можна порівняти хіба що з повістю «Фата моргана» Михайла Коцюбинського.
Твір Василя Барки викликав великий резонанс не тільки в середовищі української діаспори США, Канади та інших країн, а й серед громадськості багатьох країн світу.
У багатьох країнах світу (крім Радянського Союзу) у повоєнний час дослідники звертаються до теми Голодомору в Україні 1932-33 років. Найбільш фундаментальні дослідження були проведені Джеймсом Мейсом (США, історик, політолог) та Робертом Конквестом (Британія, історик, дипломат). Завдяки повісті Василя Барки «Жовтий князь» та дослідженням Джеймса Мейса і Роберта Конквеста світ дізнався про Голодомор в Україні. У своїх дослідженнях автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду.
Хоча повість побачила світ у 1963 році, в Україні вона вийшла друком тільки у 1991 році. Цікаво, що ця книга стала бестселером також у Росії. Як зазначає російський книжковий сайт booksite.ru, «Желтый князь» – это «Поднятая целина» наоборот…Чтение нелегкое, но впечатляющее».
11 квітня 2003 року в притулку для інвалідів гірського містечка Ліберті (США) відійшов у вічність Василь Костянтинович Очерет (Барка). Як зазначив Анатолій Чернов, член Спілки екскурсоводів Полтавщини, «Згасла ще одна українська яскрава зірка на чужому небосхилі, закотилося українське сонце над чужою землею. Не його вина, що став емігрантом. Але він нам рідний, бо корені Барки – тут, на Полтавщині. Його творчість – для нащадків».
Василь Барка – лауреат міжнародної премії Фундації Антоновичів (США).
Ім’я Василя Барки, його літературна творчість прийшли в Україну тільки після проголошення її незалежності.
Джерела
©Східний Погляд

2 коментарі:

  1. Трояндовий роман 1956й, не 57й рік.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Не знаю, що Ви маєте на увазі. Якщо у Вас є якісь заперечення або зауваження, то викладіть їх у доступній формі з посиланням на джерело. Буде все доказово - виправлю допущену неточність. Джерело моєї дати вказане у статті.

      Видалити

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...