А ти береш участь в акції «Підтримаймо рідну мову»?

Візьми участь у безтерміновій акції! Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або щось інше. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу! Долучись до акції!

субота, 8 грудня 2012 р.

Українські письменники та вчені про денаціоналізацію як шлях до деморалізації і деградації особистості


Не бійтесь заглядати у словник:
Це чистий яр, а не сумне провалля.
                                     М.Рильський

Словник іншомовних слів за ред. члена-кореспондента АН УРСР О.С. Мельничука дає тлумачення слову денаціоналізація як втрата національних особливостей культури, мови тощо  [4, с.199]. Розглянемо це питання через призму деяких творів українських письменників і мовознавців: І. Франка, І. Огієнка, О. Потебні, П. Мирного, І. Білика, І. Дзюби.
Самосвідомість людини, культурна ідентифікація народу, нації найповніше виявляється у мові. Тому свідомо і послідовно всіма режимами в усі віки і часи винищувався український мовний простір, відбувалась денаціоналізація сфери буття українського народу, культура притягувалась до всезагальної, лишаючись своєї самобутності. Неодноразово робились спроби нівелювання, «розчинення» українського народу серед інших саме через нищення народної культури і мови. Сьогодні ці явища називають лінґвоцидом (мововбивством – свідомим, цілеспрямованим нищенням певної мови, як головної ознаки окремої національності) та етноцидом (знищення основних ознак етносу – етнічної території, мови, культури, історії, історичної пам’яті, самосвідомості). Так само як геноцид, що є одним із найтяжчих злочинів проти людства, коли окремі групи населення фізично винищуються за расовими, національними, етнічними, релігійними та іншими ознаками, – лінґвоцид та етноцид є такими ж самими злочинами проти нації, бо врешті-решт призводять до виродження народу як такого.
 
Питання збереження української мови як національної ознаки нашого народу неодноразово порушувалося генієм українського народу І. Франком. Зокрема,  у публіцистичних статтях  «Ukraina  irredenta», «Між  своїми», «Український і  галицький радикалізм», «Двоязичність і дволичність», «Вік» І. Франко пише про ті зусилля, які робились українською інтелігенцією задля збереження рідної мови, укладу життя, звичаїв. У статті «Ukraina irredenta» він підкреслює, що з польським політичним засиллям та «духовною інвазією» Україна справилась, «та для боротьби з такими ж замахами московськими в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядності» [7, с. 245].
У статті «Двоязичність і дволичність» чи не вперше у повний голос сказано про  імперське великодержавництво Росії, русифікацію та денаціоналізацію України. Об’єктом критики І. Франка у цій статті стали галицькі москвофіли. Відступництво від рідної мови, зауважує І. Франко у статті, стало для багатьох його послідовників путівкою для побудови успішної кар’єри, у той час як відстоювання української мови одразу ж призводило до звинувачень у буржуазному націоналізмові і як наслідок – до покарань.  
І. Франко наголошує, що рідна мова є невід’ємним атрибутом людської самосвідомої індивідуальності, у рідній мові людина черпає наснагу, живі сили спорідненості зі своїм народом: «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу?». І. Франко зауважує:  «…В якій мові родився і виховався, тієї без окалічення своєї душі не можеш покинути, тому що не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою. І чим вища, тонша, субтильніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна» [8, с. 265].
Філософ, поет, суспільний діяч Іван Франко  свято  вірить, що доки живе українське слово, – житиме український народ як національна самобутня спільнота, зі своєю історією, культурою, манерою світовідчуття, естетикою світобачення. Бо слово пращурів – то слово, звернене до нас, а наше слово – та вистраждана духовно-матеріальна сутність, котрою ми перекидаємо місток від сьогодення у день наступний.
Неоціненне значення надавав збереженню рідної мови великий учений, педагог, державний, громадський, церковний та культурний діяч І. Огієнко. Він чесно і сповна служив українській справі, захищав, утверджував та розвивав рідну мову, українську культуру. Іван Огієнко у своїх роботах  «Українська культура», «Історія української літературної мови», «Наука про рідномовні обов’язки», «Навчаймо дітей своїх української мови!» та багатьох інших послідовно простежує шлях лінґвоциду, котрим пройшла рідна мова, починаючи з найдавніших часів до його часу. Особливо «постаралась» у нищенні української мови, культури, книгодрукування Російська Православна Церква в особі її служителів. Ще на соборі 1690 року було засуджено багато українських книжок С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інших. Собор 1690 року осудив книжки, писані українською мовою, наклав на них прокляття і анафему. І. Огієнко сам, будучи церковним діячем, митрополитом, тим не менше наголошує на тій нищівній ролі, яку відіграв у долі української мови російський патріарх Іоаким (1673-1690), котрий  «люто виступив проти українців», їхньої мови та культури. Огієнко підкреслює, що Іоаким проклинав ті книжки, що сам читав людям у церкві!, проте ані анафема, ані катування не спинили українського слова, яке ширилось, котре охоче читали і щиро поважали.
І. Огієнком досліджувалося руйнування української культури, політика лінґвоциду, що проводився протягом XIX століття російським царизмом. Царська цензура пильно стежила за українською літературою «не давая перевеса любви кЪ родинЂ надЪ  любовью кЪ отечеству» [2, с.271]. Ось так за декларативними формулюваннями приховувалося гноблення однієї нації іншою. Не приймався до уваги той факт, що свідомість нації, як і окремої особистості, формується тільки на основі народної мови в її різноманітних формах, найістотнішою з яких безперечно є літературна мова.  
Унаслідок національного гноблення українців на духовному тілі нації утворюються виразки, котрі довго не заживають, чим завдається невиправна шкода зростанню нації, її подальшому розвитку й розквіту. Зломлені чи «куплені» владою представники українства приймали бік пригноблювачів. Ось як про це пише Валуєв у відомому наказі: „Большинство МалороссовЪ сами весьма основательно доказываютЪ, что никакого малороссійскаго языка не было, нЂтЪ и быть не можетЪ, и что нарЂчиє ихЪ, употребляемое простонародьемЪ, есть тотЪ же русскій языкЪ,... что общерусскій также понятенЪ для малороссіянЪ и даже гораздо понятнЂе, чЂмЪ... такЪ называемый украинскій языкЪ...” [2, с.274-275].
І тільки на початку ХХ-го століття зроблено деякі спроби виправити несправедливе становище української мови, про які пише І. Огієнко у роботі «Українська культура». Були розглянуті справи скасування заборони на українське слово, визнано, що заборона української мови є справою шкідливою. Академія наук у 1905 році навіть випустила записку «ОбЪ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго слова», у котрій говорилось, що українське населення повинно мати такі ж права, як і російське – розмовляти й друкуватися рідною мовою. Одначе «Комітет міністрів... у вересні 1905 р. зробив постанову: скасування заборони українського слова признати... «несвоевременнымЪ»… [2, с.281]. «Цензура шматувала наші книжки, кріпко забороняла вживати слів «Україна», «українець», виправляла їх завше на «Малоросія», «малоросс»... Не дозволяли нам прилюдно в публічному місці розмовляти рідною мовою, забороняли лекції, наші вистави, наші концерти...», – читаємо далі у І. Огієнка [2, с.283]. Резолюція, яку зробив російський цензор на рукопис одного з київських вчених «ОпытЪ грамматики малороссійскаго язика», – говорить про знущання з української мови красномовніше будь-яких слів: «Нєльзя же разрЂшать кЪ печати грамматики того языка, который обрєчєнЪ на нєбытіє» [2, с.285].
Знищуючи українську мову, українське слово, правителі імперської Росії вбивали ядро, серцевину українства в цілому, адже саме слово мобілізує національну енергію, почуття і волю, саме воно вказує напрям подальшого розвитку народу, особистості. У слові містяться моделі поведінки й зберігається система національних цінностей. Чуттєві переживання, емоції людини, народу, нації втілюються у слові. Тому втрата національних особливостей культури, мови – денаціоналізація – є невиправною руйнацією культурно-естетичного простору особистості, нації, що часто призводить до її деморалізації та деградації.
Яскравим прикладом згубного впливу процесу денаціоналізації на людську особистість є роман П.Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Глибокий психологічний аналіз людських характерів і соціальних проблем дає можливість авторам роману всебічно дослідити закономірності життя українського народу та його окремих представників. Розкриваючи складний, суперечливий характер селянського сина Чіпки Вареника, письменник П. Мирний дошукується тих причин, які звичайного хлібороба, трудівника перетворили на злодія і вбивцю.
Довгий час радянська критика, аналізуючи роман, спрямовувала нашу увагу на те, що напівголодне існування, безземелля, непомірні податки, утиски з боку місцевих властей призводили деяких селян до таких моральних збочень. Безумовно, це була одна з причин деморалізації. Але й була інша, більш вагома причина, яка замовчувалася з відомих ідеологічних причин. І ця дуже важлива проблема й порушена авторами у романі – денаціоналізація українського народу, яка завжди веде до падіння моралі – деморалізації, а в подальшому  – деградації.
Деморалізація – моральний розклад, занепад, розбещеність; занепад дисципліни, настрою, втрата здатності до дії [4, с.199].
Деградація – рух назад, занепад, поступове погіршання, втрата якихось властивостей і якостей [4, с.192].
Упродовж усього роману автор наголошує на тому, що українців різними шляхами обертали на покірних, безмовних волів, у тому числі й через інтенсивний процес русифікації. Втрачалися моральні орієнтири разом із зреченням рідної мови, звичаїв, прізвищ, традицій...
У другій частині твору, написаній І. Біликом, здійснено екскурс у минуле українського села, досліджено його майже 150-літню історію. Саме тут проаналізовано «витоки отих деформацій психіки й моралі, котрі давали потім такі потворства, як пияцтво, розбій, убивства...».
Зневажливе ставлення імперської Росії до України й українців, її колоніальна політика, спрямована на формування в свідомості нашого народу таких згубних понять, як «вторинна раса», «неповноцінна раса», «менший брат» «меншовартість» тощо зробили свою чорну справу в сфері духовності й моралі. Пристосуванці до таких умов ставали «перевертнями»: калічили мову, міняли прізвища, нехтували прадавніми національними традиціями, перетворювалися у «хохлів», над якими можна кепкувати, знущатися і, водночас користуватися плодами їхньої невтомної тяжкої праці. Жорстока мораль суспільства без національного коріння, спотворювала психіку людини, призводила до деградації особистості. І це одна із суттєвих причин того, що такі сильні натури, як Чіпка, ставали «пропащою силою».
Культура, створена на базі витісненої мови, припиняє вплив на народні маси, що перейшли на іншу мову спілкування. Втрата мови, якою говорили попередні покоління, послаблення зв’язку зі своєю культурною спадщиною, здатності сприймати й цінувати культуру, створену попередніми поколіннями справляє згубний вплив на моральний стан суспільства. На цьому наголошував великий учений-мовознавець О. Потебня наприкінці ХІХ століття: «Взагалі денаціоналізація сходить на погане виховання, на моральну хворобу: на неповне користування засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь із дорослими, який заміняє лише слабкий зв’язок із чужими; на деморалізацію суспільства, аморальність, спідлення. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильно майна і не обертаються у рабство інших форм, денаціоналізація все ж призводить до економічної та розумової залежності і стає джерелом страждань» [3, с. 73].
Говорячи про згубний вплив денаціоналізації на моральний стан суспільства, не можна не згадати працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» [1], яка відіграла важливу роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому українському соціумі в 60-ті роки ХХ-го століття. Ця праця була першим науковим соціолінгвістичним дослідженням реальної мовної ситуації тогочасної України, яке сміливо й аргументовано спростувало догму радянського мовознавства про гармонійність російсько-української двомовності. Крім загального аналізу звуження сфер функціонування української мови, дослідник, спираючись на ідеї В. Гумбольдта, О. Потебні та інших класиків мовознавчої науки, висвітлив і такі цілковито замовчувані в офіційному радянському мовознавстві питання, як нерозривність зв’язку мови, культури та національної свідомості, довів згубний вплив денаціоналізації на соціум. Дослідження І. Дзюби зосереджувалося на висвітленні функціональних аспектів побутування української мови, її статусу, російсько-українського мовного конфлікту того часу.
На жаль, багато порушених вище питань денаціоналізації українців царською та радянською імперіями у ХІХ–ХХ століттях є актуальними у незалежній українській державі і сьогодні. Вороги української держави і українського народу на теренах України до цього часу діють способами і методами, які використовувалися у попередніх століттях, тільки способи і методи стали більш витонченими, більш цинічними, більш нахабними... Зачіпкою є все: так звана «двомовність», звичка, українофобія тощо.
На думку вчених-лінгвістів та українських державотворців, успіх будівництва самостійної української держави буде залежати від того, чи вдасться надати двомовному розвиткові країни зворотного напряму. Цей процес потребує часу, що охоплює проміжок життя принаймні двох-трьох поколінь, але було б великою неприпустимою політичною помилкою зволікати з упровадженням низки заходів, які забезпечили б переорієнтацію мовної поведінки нових поколінь українських громадян. Владні структури і громадські організації мали б докласти адекватних зусиль для зміни конфліктної ситуації на користь добре продуманої й контрольованої мовно-культурної політики, враховуючи особливості окремих районів-областей.  
Натомість маємо прецедент прийняття так званого закону «Про засади державної мовної політики», який запустив процес руйнування мовно-культурного простору України,  що призвело до катастрофічного погіршення правового становища української мови у 2012 році.
«Зараз в Україні знову постає та сама проблема, що і за радянських часів, коли усьому населенню СРСР насаджувалася, що російська мова більш солідніша за інші. Вперше за роки історії з часів незалежності Україна втрачає свої позиції, що є фактором механізму русифікації», – прокоментував закон один з організаторів руху «Простір свободи» Тарас Шамайда [5].
За представленими аналітичними даними на 6 найбільш рейтингових радіостанціях України пісні українською мовою становлять лише 3,4% від загальної кількості пісень, у той же час пісні російською мовою становлять 60% від їх загальної кількості.
Уперше за роки незалежності сумарний тираж книг, що друкуються українською мовою в Україні, становить менше половини від усіх книг надрукованих в Україні. Російською мовою в Україні видається понад 60% сумарного тиражу газет: 83% журналів, продається близько 87% книг (переважна частина яких  – імпорт з Росії) [5].
У той же час Україна знаходиться на п’ятому місці з показником 15,6 літра алкогольної продукції на людину в рік, повідомляє Сайт «Українська правда. Життя» [6]. На тому ж сайті повідомляється, що згідно зі статистичними даними, опублікованими раніше, алкоголь в Україні вживають 24 мільйони чоловік. За рік наші співвітчизники випивають 1 мільярд пляшок горілки, 6 мільярдів пляшок пива і 320 мільйонів пляшок вина.
За статистикою, в Україні алкоголіком стає 1 з 10 українців, що вживають алкоголь. За останні 10 років кількість осіб, які знаходяться в залежності тільки від пива, зросла в 10-12 разів.
Не можуть нас не хвилювати дані Всесвітньої організації охорони здоров’я, опубліковані декілька років тому. За підсумками 2008 року Україна стала абсолютним лідером серед сорока країн Європи за кількістю підлітків 11-15 років, які регулярно вживають алкоголь [6].
Наведені статистичні дані тільки підтверджують думку вчених і письменників про зв’язок між денаціоналізацією та її продовженням – деморалізацією і деградацією.
Отже, вимагає вирішення на державному рівні комплекс психологічних, соціальних, національних, правових, етичних проблем, пов’язаних із культурно-мовною ситуацією і поведінкою особистості в умовах масової двомовності, розробки заходів з підвищення заниженої національної самооцінки українців, формування українського мовно-культурного простору.
Для наукового забезпечення державної політики в мовно-культурній сфері українській владі варто було б звернутися до досвіду національного будівництва інших держав, перш за все тих, які здолали наслідки асиміляції і повернули своїй національній мові повноту державотворчих і культурно-освітніх функцій.

Використані джерела
1. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – Мюнхен: Сучасність, 1968. –   262 с.
2. Огієнко І. Українська культура. – К: „Наша культура і наука”, 2002. – 342с.
3. Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація / Упорядкув. і вступ. ст. Ю. Шевельова. – Нью-Йорк: Укр. вільна акад. наук у США, 1992. – 155 с.
4. Словник іншомовних слів. За ред. члена-кореспондента АН УРСР О.С. Мельничука. – К.: Головна редакція УРЕ, 1977, - 776 с.
5. Становище української мови в Україні в 2012 році. Аналітичний огляд. – Електронний ресурс. – Режим доступу: www.dobrovol.org
6. Україна стала п’ятою у списку країн, де найбільше люблять випити. – Сайт Українська правда. Життя. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/society/2011/02/18/73350/
7. Франко І. „Ukraina irredenta”//Франко І. Мозаїка. – Львів: „Каменяр”, 2002. – 432с.
8. Франко І. Двоязичність і дволичність//Франко І. Мозаїка. – Львів: „Каменяр”, 2002. – 432с.
©Східний Погляд

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...