А ти береш участь в акції «Підтримаймо рідну мову»?

Візьми участь у безтерміновій акції! Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або щось інше. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу! Долучись до акції!

неділя, 7 квітня 2013 р.

Іван Миколайчук: розплата за любов до рідного слова…


Як мимоволі творить він красу!
Ліна Костенко
Іван Миколайчук – український талановитий кіноактор, сценарист, режисер радянської доби – народився 15 червня 1941 року в селі Чорториї (нині Чернівецька область) у сім’ї прохідника-залізничника Василя і Катерини Миколайчуків. Іван був четвертою дитиною. Всього у сім’ї Миколайчуків було десятеро дітей.

Із самого дитинства Іван ріс дуже допитливим, любив співати, грав на декількох музичних інструментах, але найдужче любив грати на скрипці. Усіх в сім’ї  вражала спостережливість Івана. Він часто перед родичами і своїми товаришами зображав, як шкандибав сусідський дідусь, як сварилися між собою баба Маруся і баба Катерина… Влітку Іван разом з іншими дітьми допомагали батькові на залізниці: викладали вздовж колій біленькі камінчики, збирали сміття, пололи бур’яни. Вечорами діти любили слухати вірші Тарас Шевченка,  які декламувала дітям їх мати.
Ще ранньої юності Іван визначив сою долю: поступив у Чернівецьке музичне училище за спеціальністю «Хормейстер художньої самодіяльності», яке закінчив у 1951 р. По закінченню училища Iван грав на багатьох музичних інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі… Далі майбутній кіноактор навчається у театрі-студії при Чернівецькому українському драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.
У 1961 р. Іван вступає до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. Навчався у відомого кіномитця  Віктора Івченка, за рекомендацією якого Іван був запрошений Сергієм Параджановим на зйомки фільму «Тіні забутих предків». Як згадував С. Параджанов: «Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора… Ми відчули, що це унікальний талант. Проби були дивовижні. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі».
«Тіні…» були визнані одним з двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Ще під час зйомок «Тіней…» розпочалася робота актора над роллю молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон». Великим досягненням актора було сміливе і сучасне трактування образу Т.Шевченка. Т.Шевченко у виконанні І.Миколайчука  – людина з живими почуттями, духовно зв’язана зі своїм народом.
На зустрічі з глядачами фільму «Сон» у столичному кінотеатрі «Жовтень» 4 березня 1965 р. актор сказав: «Для мене грати роль Шевченка, яким захоплювався я ще в школі, була і честь велика, і відповідальність».
Після блискучого дебюту, Іван активно знімається у кіно. В головній ролі чи епізодичній Іван міг додати до стрічки щось своє, неповторне, що не виходило в інших. Слова Ліни Костенко з епіграфу дуже влучно передають людську сутність актора, його справжність в усьому.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не лише виконавець цікавої ролі козака Василя, а й співрежисер фільму. Під його керівництвом здійснювалося музичне оформлення фільму. Він був ініціатором створення тріо «Золоті ключі», яке супроводжувало піснями кінокартину. Для довідки: тріо складалося із володарок чарівних голосів України – Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської, Марії Миколайчук.
Фільм «Білий птах з чорною відзнакою» (1971) стає новою сторінкою у творчості Івана Миколайчука – він стає сценаристом. У цій стрічці Іван Миколайчук з режисером Юрієм Ільєнком вперше у радянському кіно розповіли про долю героя УПА. Ця тема була небезпечна і заборонена у ті роки.
«Білий птах…» отримав міжнародне визнання, а на Московському міжнародному фестивалі навіть отримав Золоту медаль. Одночасно для І.Миколайчука та його друзів починається важкий період випробувань і переслідувань. Івана за його любов до рідного народу, рідної культури,  рідного слова звинуватили у націоналізмі і кваліфікували як людину ворожої ідеології. Акторові не раз приходилося відповідати у різних інстанціях та органах за свій талант, за свою безмежну любов до рідної землі… Його не заарештували, але обклали з усіх боків, зацькували, створювали навколо нього вакуум, відлучали від творчості. Був вилучений із прокату відомий фільм «Тіні забутих предків», не дозволили знімати фільм «Пропала грамота». Протягом важких сімдесятих років минулого століття прізвище актора безжалісно викреслювалося з усіх творчих списків комунофашистською (інакше не назвеш) рукою.
І все-таки попри все, Івану Миколайчуку у 1979 році вдалося втілити свою давню мрію – зняти свій фільм «Вавилон ХХ». Фільм був справжнім вибухом в українському кіно. Він увібрав в себе все найкраще, що міг йому дати Миколайчук-актор (Фабіан), Миколайчку-сценарист, Миколайчук-режисер і Миколайчук – автор музичного оформлення. У 1980 році кінострічка була відзначена призом «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальша доля Івана була ще важча: все, що він робив, було «націоналістичним»… Його сили танули… 3 серпня 1987 року на 47 році життя пішов у вічність Великий українець – видатний кіноактор, сценарист, режисер. Україна втратила ще одного вірного сина, а українська культура –  неординарного митця.
В особі Івана Миколайчука українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Він був дуже популярним в українському народі, але звання народного артиста він так і не одержав і вже посмертно отримав Державну Шевченківську премію.
У 2011 році в Україні відзначалося 70-річчя від дня народження І. Миколайчука. Декілька спогадів друзів кіномитця.
Людмила ЛЕМЕШЕВА, кінокритик і кіносценарист, член оргкомітету з відзначення 70-річчя від дня народження І. Миколайчука: "У ньому жила пам’ять роду, генетична пам’ять нації. Іван пристрасно любив свою землю, свою стару хату і матір, жінок, дітей і коней. Але найбільше він любив поринати у власні сни і фантазії, вслухатися в таємницю музики світу і перекладати все це на мову кіно.
Він був естетичним символом українського кіно і головним героєм його драми – за життя. Він став легендою і міфом після смерті".
Федір СТРИГУН – народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, головний режисер Львівського національного театру ім. Марії Заньковецької, член оргкомітету з відзначення 70-річчя від дня народження І. Миколайчука: "Передусім – це був чесний митець, який любив свій народ, розумів його, бачив перспективу. Мабуть, рідко природа дарує таких людей, як Іван Васильович. Він був не тільки кіноактором, кінорежисером, сценаристом. Він був Художником з великої літери в усьому. Писав вірші, малював. Працювати міг у театрі і в кіно, і на будь-якій іншій мистецькій ниві".

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...