А ти береш участь в акції «Підтримаймо рідну мову»?

Візьми участь у безтерміновій акції! Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або щось інше. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу! Долучись до акції!

неділя, 20 жовтня 2013 р.

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

ВСТУП
Походження східнослов'янських народів та їхніх мов (української, російської і білоруської) хвилювало багато поколінь дослідників. На кожному історичному етапі вчені тлумачили ці проблеми по-різному залежно від обсягу наявного в них фактичного матеріалу, ідеологічних позицій дослідників, панівної на той час політичної кон'юнктури тощо.
Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIVXV ст.). На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IXX ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою.

У наш час відновлення української державності й відродження духовності нації помітно зріс інтерес широкої громадськості до походження українського народу та його мови. Про це свідчать численні публікації, серед авторів яких не тільки фахівці-вчені, але й аматори-журналісти, письменники, інженери, лікарі, комерсанти тощо. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов'янських та неслов'янських мов. Але відсутність необхідних знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нарешті, невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаються нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне. Тому й не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими документами й фактами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. З іншого боку, деякі автори, дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVIIXVIII ст., а всі попередні періоди пов'язують з існуванням лише російської державності. За такою логікою, українці до Київської Русі нібито зовсім не причетні. Рядовому читачеві буває важко розібратися в усьому цьому, і він часто сприймає різні вигадки як історичну правду. Пропонована книжка в популярній формі розкриває деякі аспекти порушеної проблеми на основі найновіших досягнень мовознавства, історії, археології, антропології та інших суспільних наук.
Історія українського народу й української мови давня й невичерпно багата, справді гідна великої нації. Отож немає потреби її штучно збагачувати, прикрашати міфами й відсувати вглиб тисячоліть аж до кам'яного віку. Шукаючи прадавні наші корені, слід пам'ятати, що українці – частина слов'янського світу, а українська мова – одна із слов'янських мов. Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні апробовані й надійні методи дослідження далекого минулого, що дали позитивні наслідки, чітко відтворивши суспільну й мовну історію давніх слов'ян. З історією всього слов'янства була пов'язана й історична доля українців.

«Лежать віки, покриті пилом, позасихала кров на них...»
На території нинішньої України первісна людина сучасного типу з'явилася близько 300 тис. років тому в епоху раннього кам'яного віку – палеоліту, коли тут був теплий, помірно вологий клімат з періодичними похолоданнями – провісниками майбутнього зледеніння [1]. В епоху раннього палеоліту територія України ще була мало заселеною, тому до нас дійшли скупі свідчення про перебування тут первісної людини (кремінні рубила та інші кам'яні знаряддя праці), а впродовж середнього палеоліту (100 тис. – 40 тис. років тому) спостерігалося поступове похолодання через наступ валдайського зледеніння. Незважаючи на це, відбувалося досить інтенсивне заселення півдня Східної Європи аж до Десни й далі в основному з Кавказу і менше – через Карпати. У цей час на території України утворилися степи, які чергувалися з гаями, дібровами і хвойними лісами, де водилося багато різноманітної дичини. Тодішні люди (за біологічним типом – неандертальці) жили з полювання і збиральництва. Мешкали вони невеликими кровноспорідненими спільностями з 2 – 4-х сімей, у яких існував чіткий статевий і віковий розподіл праці: чоловіки полювали, жінки вели домашнє господарство, берегли вогнище, доглядали дітей.
1. Ці та інші історичні відомості наведені за виданнями: Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т. К., 1991. Т. 1.; История Украинской ССР: В 10 т. К., 1981. Т. 1. С. 21 180; Брайчевський М. Конспект історії України. К., 1993.
Матеріальна культура за епохи середнього палеоліту досягла вже досить високого рівня: зросла майстерність обробки кременю (скребла, гостроконечники), з'явилися кістяні проколювальні знаряддя (шила та ін.), люди навчилися будувати житло з великих кісток мамонта і шкур, заготовляти деякі продукти про запас, у мисливстві стали застосовувати метальні знаряддя з гострим кремінним наконечником, оволоділи вогнем. Є підстави припускати наявність у цей час міжобщинних зв'язків, взаємозбагачувальних контактів між первісними колективами.
Епоха пізнього палеоліту (40 – 10 тис. років тому) відзначалася різким похолоданням, яке поступово поширювалося з півночі на південь, починаючи ще з кінця середнього палеоліту. Унаслідок наступу валдайського зледеніння Середньоросійська, Придніпровська, Волино-Подільська височини і степи Північного Причорномор'я та Приазов'я перетворилися на холодні рівнини з рослинністю, подібною до тундри. Ліси залишалися тільки в долинах річок і в захищених від холодних вітрів ярах та підгір'ях; серед лісових дерев переважали хвойні породи. У тваринному світі також відбулися значні зміни: крім никаючих по тундрі численних табунів мамонтів, волохатих носорогів, диких коней та ослів, зубрів, сагайдаків, ведмедів, з'явилися північні олені, песці, а в Чорному морі – навіть тюлені. Незважаючи на погіршення природних умов, територія нинішньої України в цю епоху ще більше заселилася. За приблизними підрахунками вчених, тут мешкало до 20 тис. осіб. Це був новий біологічний тип людини, що дістав у Європі назву Homo sapiens, або кроманьйонець, антропологічний тип якого в основному збігається з сучасною людиною.
Найбільш заселеним було Прикарпаття, особливо Наддністрянщина. Кожне поселення, в якому мешкало 25 – 30 осіб, складалося з 5 – 8 споруд типу яранг із жердин, кісток мамонтів, укритих шкурами тварин. Житло опалювали переважно деревом, світло давали жирники – посуд з кісток чи каменю, наповнений жиром. Житло, місця виготовлення знарядь праці і, можливо, обробки здобичі, а також інші підсобні приміщення становили єдиний господарсько-побутовий комплекс. Необхідність пристосування до суворого клімату розвивала в людей стійкість і кмітливість, уміння переборювати труднощі. Середня тривалість життя кроманьйонця була 20 ­– 23 роки. В умовах тундри основою господарської діяльності населення стало полювання, особливо на мамонта, забійна вага якого досягала 1,5 – 2 т. Значно удосконалилася мисливська зброя та інше господарське знаряддя. Кроманьйонці вперше в історії людства стали широко застосовувати кістяне знаряддя (шила, проколки, голки), кість служила будівельним матеріалом для побутових предметів та художніх виробів. Добре відоме образотворче мистецтво пізнього палеоліту– печерний настінний розпис, гравюри на кості, скульптури з бивнів мамонта і м'яких мінералів. Складовою частиною духовного життя кроманьйонців була музика (переважно танцювальна). Музичні ударні інструменти виготовляли з кісток мамонта та з рогів північного оленя, набір яких у гурті з 6 – 7 осіб давав різну тональність і звуко-шумову гаму.
Кроманьйонці мали досить складний світогляд. Позитивні знання, релігія, мораль – усе це утворювало єдину систему, де домінувала релігія. Ще неандертальці, а тим більше кроманьйонці спілкувалися досить розвинутою звуковою мовою, реконструювати яку поки що неможливо.
Услід за пізнім палеолітом на території сучасної України настала епоха мезоліту (10 – 8 тис. років тому). У цей час льодовик відступив на територію свого первісного утворення – до північних околиць Європи та в Арктику, що привело до загального потепління. На сучасній Східноєвропейській рівнині сформувалися географічно-ландшафтні зони, близькі до сучасних. Змінився також тваринний світ. У долинах річок та в трав'янистих степах з'явилися заєць, вовк, лисиця, косуля й благородний олень, у дубових гаях – дикі кабани, в степовому Причорномор'ї – первісні бики-тури і дикі коні. У річках водилися лососі, вирезуби, судаки, соми і форель. Людям довелося пристосовуватися до незвично теплих умов, і вони знову виявляли свою винахідливість та перші спроби впливати на природу.
Населення    мало відносно    осілий спосіб життя, жило   з    мисливства    і   збиральництва.    Мисливство полегшувалося завдяки відкриттю епохи мезоліту – винайденню лука і стріл, що уможливлювало полювання на віддалі. Ще більше вдосконалилися кремінні й кістяні знаряддя, з'явилися комбіновані прилади з дерева й кременю або з кременю й кості, де прекрасно оброблені кремінні пластинки виконували функцію леза. Люди навчилися заготовляти дарунки природи про запас. В епоху мезоліту (приблизно VII VI тис. до н. е.) робляться перші спроби приручення тварин, насамперед собаки (його використовували на полюванні), а також одомашнення свині й бика [2], що в умовах скорочення мисливських ресурсів і початку вимирання мамонта мало величезне значення. З цим же часом пов'язують і появу первісного примітивного посуду з глини, в якому варили м'ясо й кості.
2. На Давньому Сході одомашнення тварин почалося з вівці й кози, які потрапили на територію сучасної України лише наприкінці V – в IV тис. до н. е., мабуть, уже прирученими.
З другої половини VI – у V тис. до н. е. на території сучасної України пізнє мезолітичне населення степової зони започаткувало хліборобство і вирощування злакових культур – спершу ячменю, потім пшениці й проса, з яких готували різноманітні каші (найдавніші хліборобські страви). Культурні злаки, на думку вчених, були занесені в Європу з Давнього Сходу, де землеробство виникло на декілька тисячоліть раніше.
Останнім періодом кам'яного віку на території сучасної України був неоліт (друга половина VI IV тис. до н. е.). Природні умови, рослинний і тваринний світ тут стали близькими до сучасних, лише не було зони лісостепу, що зумовило різкий і раптовий перехід від лісів до степів. У той час було значно більше, ніж тепер, повноводих річок та озер (наприклад, Дніпро в районі сучасного Києва мав ширину кількох десятків кілометрів). На високих і сухих берегах поселялися люди. У неолітичну епоху вони вже навчилися робити човни й плавати на них. Житла, як і раніше, мали вигляд прямокутних куренів з лози, очерету й глини, їхні сліди знайдено на неолітичних поселеннях у Києві, в Одеській, Тернопільській, Івано-Франківській та Дніпропетровській областях, а також у долинах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули, Сіверського Дінця та ін.
Господарство й культура неолітичних племен на території сучасної України були не однорідними. На багатому північному сході в лісовій зоні (нині – Наддніпрянщина, лісостепове Лівобережжя й Полісся) і далі існували традиційні способи господарювання – мисливство, рибальство та збиральництво, а на південному заході, бідному на природні ресурси (лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Наддністрянщина й Закарпаття), поряд з ними розвивалися скотарство і хліборобство. Цьому сприяла також відносна близькість основних центрів ранніх високорозвинутих культур Середземномор'я та Близького Сходу. На цей же період припадає інтенсивне одомашнення тварин (переважно в південно-західній зоні) і поява гончарства.
Племена північно-східної неолітичної зони (за типом кераміки вони належали до дніпро-донецької культури V III тис. до н. е.) були автохтонними. А в південно-західній зоні, крім автохтонних племен (бугсько-дністровська культура середини VI – початку IV тис. до н. е.), час від часу з'являлися й чужинці.
Археологічні розкопки переконливо засвідчили відсутність у всіх цих племен майнової нерівності, хоч уже зароджувався звичай обирати родових старшин. Люди неолітичної епохи вірили в загробне життя (спочатку самої людини, а в кінці неоліту, очевидно, лише її душі). Є підстави говорити про наявність у той час на Наддніпрянщині культу вогню. Неолітичні племена мали певні естетичні уявлення, що виявилося в розвитку первісних форм ужиткового та образотворчого мистецтва. Тогочасні люди прикрашали свій шкіряний одяг (тканин ще не було!), головні убори та пояси нашивними пластинами, вирізаними з блискучої емалі вепрових іклів та зі стулок черепашок. Жінки носили намисто з полірованої кістки, черепашок або напівкоштовного каміння. Наприкінці неоліту з'явилися прикраси з міді.
З появою кераміки став інтенсивно розвиватися орнамент, яким прикрашали посуд. Трапляються також орнаментовані вироби з кісток і каменю. На Наддніпрянщині, Лівобережній Україні й на Поліссі переважав прямолінійно-геометричний орнамент – ямки, наколи, відбиття гребінця, насічки тощо. Очевидно, щедро оздоблювалися і вироби з дерева та шкіри, але вони, природно, до нашого часу не збереглися.
Історична доля неолітичних племен була не однакова. Одні з них щезли безслідно, були витіснені або асимільовані сильнішими племенами, інші взяли участь у формуванні нових культур.
Услід за неолітом настав період енеоліту (мідно-кам'яний вік), що був перехідною епохою від кам'яного до бронзового віку й тривав на сучасній території України протягом IVIII тис. до н. е. У цю епоху вдосконалювалися хліборобство та скотарство. Примітивне мотичне землеробство епохи неоліту змінилося продуктивнішим обробітком землі з використанням рала й тяглової сили, а скотарі приручили коня. З'явилося конярство та вівчарство. Енеолітичні племена відкрили й освоїли перший метал — мідь. Збільшилася кількість населення, яке освоювало нові землі. Унаслідок розвитку патріархальних суспільних і сімейних відносин виникли великі, спільні за походженням міжплемінні об'єднання, що займали досить значні території. Відносна перенаселеність найпридатніших для життя земель при низькому рівні продуктивних сил призводила до міжплемінних сутичок і навіть до війн. У зв'язку з цим виготовлялася значна кількість кам'яної та мідної зброї, споруджувалися перші укріплення.
Як і в епоху неоліту, протягом мідно-кам'яного віку господарський і суспільний розвиток на території сучасної України відбувався нерівномірно. На Поліссі та в північному лісостепу й далі проживали мисливсько-рибальські племена дніпро-донецької культури, а в лісостепах і степах Правобережної України –  хліборобсько-скотарські племена, провідна роль серед яких належала племенам так званої трипільської культури. Усі вони відрізнялися між собою походженням, рівнем і характером матеріальної культури, побутом, ідеологічними уявленнями і, вірогідно, мовою.
Племена з найрозвинутішою трипільською культурою (назва походить від с. Трипілля Обухівського району Київської області, де в 1896 р. уперше були виявлені рештки цієї культури) в період її розквіту займали більшу частину Правобережжя сучасної України. Як вважають дослідники, трипільське населення налічувало приблизно 1 млн. осіб.
Трипільці не були автохтонними племенами. Вони прийшли з південного сходу – з басейнів Серету та Пруту. Перші поселення трипільців з'явилися наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. на Дністрі та в Прикарпатті. Лише згодом їхня територія збільшилася в декілька разів. Так, від середини IV тис. до н. е. внаслідок значного зростання населення трипільці заселили лісове Надбужжя, а ще через 400 – 500 років – Наддніпрянщину в межах Київ – Канів. Згодом вони освоїли невелику частину північної Київщини і Дніпровського Лівобережжя.
На Наддніпрянщині трипільці зіткнулися з численними, переважно мисливсько-рибальськими племенами дніпро-донецької культури, що спричинило змішування населення і культурні взаємовпливи, які тривали протягом усього III тис. до н. е. Ці взаємовпливи позначилися як на трипільській, так і на дніпро-донецькій культурах в ареалі, Середньої Наддніпрянщини, хоч загалом обидві культури й далі залишалися автономними.
Основними заняттями трипільських племен були хліборобство і присадибне тваринництво. Трипільці обробляли землю первісним ралом поблизу своїх поселень і засівали її пшеницею, ячменем, просом, житом, бобовими культурами та льоном – тобто майже всіма культурними злаками. Урожай збирали за допомогою крем'яних серпів, зерно подрібнювали в кам'яних зернотерках. Розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, коней, собак. Завдяки вівчарству мали вовну для одягу та різноманітних побутових речей, а велику рогату худобу, крім їжі, використовували на сільськогосподарських роботах і для перевезення вантажів. Певне місце в господарюванні ранньотрипільського населення займало рибальство та мисливство (полювання на благородного оленя, косулю, кабана, ведмедя, лисицю, бобра, зайця, білку і птахів).
Житла трипільських племен були дво- і трикімнатні, наземні, глиняні, на дерев'яному каркасі, з глинобитною піччю. Деякі трипільські племена будували інший тип житла – заглиблені напівземлянки. У кожному житлі мешкало по 2 – 3 споріднені сім'ї.
Трипільське населення виготовляло різноманітні знаряддя праці (для обробки дерева – сокири, долота, тесла, свердла, скобелі), кам'яні серпи, зброю і предмети домашнього вжитку переважно з каменю й кременю, рідше – з кості, рога, дерева й глини. Але все частіше з'являлися привозні вироби з міді — шила, рибальські гачки й різноманітні прикраси. Деякі вироби (здебільшого прикраси) трипільці одержували через обмін з Кавказу й Балкан. Досить розвинутим було ткацтво. Великих успіхів трипільці досягли в гончарному ремеслі, яким займалися професійні майстри. Саме за досконалим і багато орнаментованим глиняним посудом археологи пізнають трипільські поселення. Лінійний та спіральний орнаменти червоного, чорного, коричневого та білого кольорів вкривав жовту поверхню столового посуду на Наддністрянщині, а різноманітна кераміка в інших ареалах трипільської культури прикрашалася, крім багатого орнаменту, ще й зображеннями людей, тварин і цілими сюжетними сценами.
Трипільці мали складні ідеологічні уявлення хліборобського спрямування: визнавали культ родючості й поклонялися відповідній богині, виконували релігійні обряди під час зимово-весняних хліборобських свят, шанували богів грому, сонця, неба, вітру тощо.
Трипільське суспільство досягло такого рівня соціально-економічного розвитку, що майже впритул підійшло до виникнення міст і запровадження писемності, тобто стояло на порозі цивілізації. Однак зміна клімату (зростання його посушливості) й поширення степів остаточно підірвали й без того неефективну економіку трипільців з її екстенсивною перелоговою системою орного землеробства. Наприкінці III тис. до н. е. трипільська культура зникла.
Перший дослідник трипільської культури київський археолог В. Хвойка (1850—1914) вважав трипільців предками слов'ян. Він виходив з того, що хліборобсько-скотарські племена заселяли споконвічно слов'янські землі між Дністром і Дніпром і в їхньому побуті, заняттях, віруваннях спостерігається чимало рис, спільних з етнографічними ознаками пізніх безсумнівно слов'янських племен на цих самих територіях. Ця версія захопила багатьох сучасників В. Хвойки. Справді, якщо на Давньому Сході в V IV ст. до н. е. існували високорозвинуті ранні цивілізації, то чому подібної культури не могли мати й наші далекі предки на Наддніпрянщині в IV III тис. до н. е.? Та наступне поглиблене вивчення трипільської культури не дало підстав виводити не тільки українців, але й узагалі ранніх слов'ян від трипільців. Встановлено, що витоки цієї культури ведуть до Нижньої Наддунайщини, на Балкани і далі – в країни Близького Сходу. Антропологи, дослідивши рештки трипільських поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східно-середземноморського («вірменоїдного») антропологічного типу, відмінного від слов'янського.
Отже, трипільці не були безпосередніми предками українців. Але високорозвинута трипільська культура відіграла велику роль в історії Середньої Наддніпрянщини – піднесла її господарський і культурний рівень і заклала міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних етноплемінних утворень цього реґіону, зокрема й ранніх східнослов'янських племен, серед яких були й предки українців.
Під впливом трипільців Правобережжя автохтонні племена дніпро-донецької культури на багатому північному сході (Полісся, Лівобережжя Дніпра й Надпоріжжя) з традиційними способами господарювання – мисливством, рибальством і збиральництвом ­– у IV тис. до н. е. почали переходити до скотарства. Вони поступово стали трансформуватися в найдавнішу індоєвропейську спільноту – так звану середньосто-гівську культуру між Дніпром і Доном (назва походить від острова Середній Стіг на Дніпрі біля Запоріжжя, де вперше було знайдено рештки цієї культури) [3]. 
3 Див.: Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994. — С. 90—91; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997. — С. 44.
Від трипільців північно-східні скотарські племена засвоїли навички виготовлення глиняного посуду, хліборобства, тваринництва, виплавку міді тощо.
У сприятливих умовах південних степів з розкішними пасовиськами набуті від трипільців навички скотарства швидко прижилися й поширилися на великих територіях. Рухливий спосіб життя скотарів-кочівників стимулював приручення в IV тис. до н. е. коня, винайдення і швидке поширення колісного транспорту.
У другій половині III тис. до н. е. мідно-кам'яний вік змінився бронзовим. В епоху бронзи людина знайомиться з твердим металом і започатковує металургію. М'яка мідь була придатною для виготовлення тільки прикрас та ритуальних предметів. Лише опанувавши мистецтво сплаву, до міді почали додавати інші метали (цина, цинк, сурму тощо) й одержувати твердий сплав – бронзу. З неї робили сокири, серпи, голки, шила, швайки, мечі, вістря на списи і стріли, ножі, кинджали та інші предмети. Однак бронза не могла повністю замінити крем'яні знаряддя, і протягом цієї епохи вони використовувалися поряд з бронзовими. Лише з появою заліза (IX VII ст. до н. е.) метал утвердив себе як основний матеріал для знарядь праці.
За бронзової доби в людському суспільстві сталося остаточне розмежування хліборобства і скотарства. Поділ численних племен на хліборобські й скотарські дістав у науці назву «перший суспільний поділ праці». У зв'язку із загальним прогресом суспільства родовий лад в епоху бронзи поступово розкладався. В осілих хліборобів родова громада замінювалася територіальною громадою, а материнська родова община (матріархат) – батьківською общиною (патріархатом). Відбувалася також соціальна диференціація первісного суспільства. Нагромадження хліборобських і скотарських багатств зумовило виникнення воєн як способу розв'язання конфліктів між окремими колективами. З'являються військова організація й нові види зброї (мечі, списи, стріли, кинджали, щити, шоломи, панцирі тощо). За образним висловом М. Брайчевського, у цей час формувався класичний тип пастуха-воїна з батогом в одній руці і мечем – у другій.
Протягом бронзового віку територія сучасної України за особливостями розвитку господарства залежно від природно-історичних чинників ділилася на дві основні зони – степову (переважання скотарства) і полісько-лісостепову (гармонійне поєднання хліборобства і скотарства). У степовій зоні, що була частиною широкого степового простору від Наддунайщини й Балкан до Центральної Азії й південного Сибіру, середньостогівська культура в III тис. до.н. е. поступово трансформувалася у так звану ямну культуру (численні племена цієї культури ховали мерців у ямах під курганами), яка займала степи між Дніпром та Волгою і східна частина якої стала основою культури аріїв (оріїв).
У племен ямної культури, крім скотарства і подекуди хліборобства, були розвинуті гончарство, ткацтво, виготовлення кам'яних знарядь праці та зброї. У них існував культ предків, сонця й вогню, священною твариною вважався бик. Ці племена підтримували жваві контакти з трипільцями, Середземномор'ям і Кавказом. Племена ямної культури досить швидко розповсюдилися з Північного Надчорномор'я та Надазов'я по степах на захід аж до Середнього Дунаю, на південь – до Передкавказзя, на схід – до Поволжя, Північного Казахстану і навіть аж до Алтаю. Разом зі скотарством на цих безкраїх степових просторах поширювалася також мова і культура цих ранніх праіндоєвропейців. Саме від них бере початок велика мовно-культурна сім'я індоєвропейських народів, які протягом III II тис. до н. е. заселили величезні простори від Західної Європи до Індії. До них належали численні кельтські, германські, романські, слов'янські, балтські, фракійські, індо-іранські та інші племена Європи й Азії.
На початку II тис. до н. е. східні напівкочові скотарські племена (предки індо-іранської гілки індоєвропейських народів) просунулися з Північного Казахстану на південь і заселили Центральну Азію. Це – легендарні арії (тобто «благородні»), які в середині II тис. до н. е. зайняли Іран, через хребти Гіндукушу вийшли в Індію і завоювали її. Племена аріїв мали високорозвинутий фольклор, їхні священні гімни веди були зібрані і в другій половині II тис. до н. е. записані їхньою мовою (санскритом) у спеціальну релігійну книгу ­– Ригведу, що стала основою індійського письменства, філософії, культури та релігії індуїзму. На початку І тис. до н. е. були зібрані й записані гімни арійців Ірану в книзі Авеста [4].
4. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – С. 87 – 117; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. – С. 45, 58.
Отже, в найдавніший період протягом двох тисячоліть територію Правобережної України займали мирні, осілі нащадки хліборобів Близького Сходу – трипільські племена, а Лівобережжя й південні степи – войовничі мисливсько-рибальські племена (майбутні індоєвропейські арії), які під впливом трипільців перейшли до скотарства і швидко розповсюдилися на величезних просторах Європи та Азії, їхнє тривале перебування на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, що жили на теренах України до появи тут українців,  не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та арії вплинули на формування антропологічного типу українців. Вважається, що трипільці були невисокими, тендітними, темноволосими, смаглявими східними середземноморцями, а скотарі – предки аріїв – високі, масивні, очевидно,   світловолосі.   Унаслідок  змішування трипільців із степовиками-індоєвропейцями  («аріями») виник так званий український (або динарський) антропологічний тип, до якого належить 70 %   сільського населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура – від аріїв, а чорні брови й карі очі – від трипільців [5; 7; 8]. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать і сучасні українці, ще не можна  вважати   народженням    українського    етносу. Адже до цього українського (динарського) антропологічного типу, крім українців, належать також інші слов'янські народи – словаки, серби, хорвати, словени, чорногорці, тоді як слов'янські народи північної групи (росіяни, білоруси, поляки) разом з балтами належать до іншого, так званого віслянського антропологічного типу, який характеризується світлим волоссям,  голубими очима,   відносно невисоким зростом, ширшим обличчям [6].
5. Петров В. П. Походження українського народу. К., 1922. С. 104 107.  
6. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. С. 50 51.   
7. Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу. К., 1994;
8. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. М., 1973.
Таким чином, ні трипільська культура, ні культура індоєвропейських скотарів-кочівників аріїв не були ні українськими, ні навіть слов'янськими. З арійцями більшу спорідненість мають скіфи, які 2700 років тому прийшли на територію сучасної України з Ірану. Нащадками аріїв можна вважати також сарматів, аланів, осетинів, таджиків, саків, пуштунів Афганістану, персів Ірану, носіїв мови гінді та урду Індії.
Трипільсько-арійську версію походження українців нині наполегливо поширюють деякі автори багатьох публіцистичних статей.
Щоб довести зв'язок українців з давніми аріями (оріями), нині дехто покликається на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії кінця XIX ст. М. Красуського «Древность малороссийского языка», опубліковану в Одесі 1880 р., а в наш час передруковану в часописі «Індо-Європа» і в перекладі українською мовою – в часописі «Дніпро» (1991 р., № 10). У цій праці її автор заявляє, що «малоросійська мова не тільки старша від усіх слов'янських, не виключаючи так званої старослов'янської [мови], але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов». При цьому М. Красуський наводить низку слів, подібних за звучанням та значенням в українській мові і в санскриті. Та й сучасні часописи друкують або готують до друку українсько-санскритський, українсько-етруський, українсько-латинський лексикони тотожностей, що, на думку їхніх авторів, мають засвідчити принаймні синхронність виникнення цих мов.
Справді, це сприймається ефектно й робить відповідне враження на читача, проте нічого сенсаційного в цьому немає. Адже й українська мова, і санскрит, і латина, і старогрецька мова — усі вони індоєвропейські, тобто члени однієї мовної сім'ї з багатьма спільними або подібними фонетичними, граматичними і – найбільше – лексичними особливостями. Отже, наведені М. Красуським і деякими сучасними авторами лексичні паралелі цілком закономірні. З не меншим успіхом можна знайти цілий лексикон відповідностей між санскритом і, наприклад, болгарською, німецькою, англійською, румунською чи будь-якою іншою індоєвропейською мовою. Особливо багато таких відповідностей між усіма слов'янськими мовами, бо вони вийшли зі спільного праслов'янського кореня. Що ж до самої праці М. Красуського, слід сказати, що поряд з деякими цікавими спостереженнями і слушними зауваженнями у ній навіть нефахівцеві впадає в око наївність і недостатня компетентність її автора, бо майже вся його аргументація взята з арсеналу не лінгвістики, а так званої «народної етимології», де вважається нормальним порівнювати випадково подібні за звучанням, але абсолютно різні за значенням слова в українській та якійсь іншій давній мові й на цій підставі встановлювати вік української мови.
Крім трипільсько-арійської версії походження українців, серед деяких аматорів нашої старовини поширилася також думка про те, що українці походять нібито від давніх племен – укрів чи укранів, хоч археологія не знає ні таких племен, ні жодних речових доказів (решток матеріальної культури), що вони колись існували.
Усі ці й подібні версії – це типовий приклад аматорської історичної міфотворчості, породженої зрозумілим і потрібним патріотизмом та недовірою до офіційної радянської науки з її фальсифікацією етногенетичних проблем східнослов'янських народів. Разом з тим різноманітні міфи про походження українців відбивають і недостатній професійний рівень та низьку обізнаність міфотворців із загальними закономірностями історичного розвитку. Як слушно зазначив Л. Залізняк, серед найпоширеніших помилок при визначенні часу появи українського етносу є невміння розмежувати конкретний етнічний організм із його пращурами. «Дехто з істориків-аматорів, знайшовши той чи інший елемент українського національного комплексу в глибокій давнині (плахту в Шумері, мазанку в трипільській культурі, оселедець у хетів Анатолії тощо), поспіхом проголошує вищезгадані народи українцями... Так, пращурами українців різною мірою були численні народи минулого (зарубинецькі племена, сармати, скіфи, кіммерійці, праарійці та багато інших). Від них український народ успадкував певні культурні надбання». Однак «не можна плутати час зародження українського народу з появою його далеких і непрямих пращурів (наприклад, трипільців чи арійців). Незважаючи на певний спадок останніх у культурі українців, як і багатьох інших народів, згадані народи далекого минулого були окремими етнічними організмами з власною неповторною й окремою від українців історією. Між ними й українським етносом відсутня безперервність етноісторичного розвитку, що не дає підстави вважати ці спільноти єдиним етнічним цілим»[6].
6. Залізняк Л. Від склавинів до української нації.  – С. 64 65.
Встановлення віку будь-якого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного реґіону, мови) науковими методами (історії чи археології) передбачає необхідність довести безперервність його життя від припущеного часу його виникнення [8]. Безперервність культурно-історичного розвитку суспільства на українських теренах з деякою гіпотетичністю можна простежити від середини II тис. до н. е., тобто від періоду появи на наших землях слов'ян, що на той час уже сформувалися як окремий індоєвропейський етнос.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...