А ти береш участь в акції «Підтримаймо рідну мову»?

Візьми участь у безтерміновій акції! Мета акції – захистити українську мову. Це не акція проти інших мов, це акція в підтримку своєї рідної української мови! Яку форму підтримки рідної мови ти обереш – залежить від тебе, від твоїх можливостей, твоїх уподобань: хтось буде писати і розмовляти тільки українською, другий – збере підписи в захист української мови, третій – налагодить випуск значка «Говорю рідною» або щось інше. Але не будь байдужим. Не будь байдужим до того, як на твоїх очах паплюжать, зневажають, принижують, дискредитують твою рідну мову, мову твоїх батьків, мову багатомільйонного народу! Долучись до акції!

неділя, 3 листопада 2013 р.

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (закінчення, гл. 12, 13)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

12.    «Україна» – це не «окраїна»
Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької» [62].
Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов'язували її зі словами край «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у (= біля) краю, тобто «погранична територія», інші – з іменниками край, країна у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто первісне значення цієї назви – «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».
62. Див.: Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К., 1989. – С. 343, 347.
63. Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // «Україна». – 1991. – № 1. – С. 20, 39.
Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко [63], процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.
Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами – річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення – «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».
Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені».
Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли протягом VI VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія феодального князівства», а потім – «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова україна: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального князівства», а потім – «відділена частина території Русі».
У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством.
Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни – самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.).
Поряд зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово окраїна «порубіжна територія племені», утворене від окрай «обріз, край» за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна – це вся відділена частина території племені (згодом – уся територія феодального князівства), окраїна – лише погранична територія племені (згодом – погранична територія феодального князівства).
З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) – польською україною.
З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає».
Протягом XV XVI ст. у слові україна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. бáтько – бáтьківщина – батьківщúна, горóх – горóшина – горошúна, рúба – рúбина – рибúна, хуртóвина – хуртовúна; так само Укрáїна – Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів – Укрáїна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укрáїну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укрáйну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з новішим наголосом – Україна.
На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648 – 1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців.
Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України – Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі – України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і – Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.
Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності [64].
64. Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. – С. 117.
Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.
З історією виникнення назви Україна тісно пов'язане правило вживання прийменників на і в при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну?
Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто «не в місті»). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато.
Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях.
Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма – в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

13.    Що було б, якби...
Вважається, що історія не визнає умовного способу. Вона має свою логіку і твориться за певними своїми законами. Тому будь-які міркування про те, яким був би подальший розвиток окремих країн і як склалася б майбутня доля цілих народів, якби доленосні для них події на певних історичних етапах відбувалися не так, а якось інакше, багатьма сприймаються як недоречні фантазії. І все ж таки нікому не заборонено оглянутися в минуле і з висоти набутого народом досвіду зробити спробу відділити неминуче від випадкового, закономірні процеси від фатального збігу обставин.
Чи мала б Русь далекі й осяйні перспективи, якби нерозумні діти Володимира Мономаха виконали заповіт свого мудрого батька і не вели міжусобних війн, а жили в мирі й злагоді і дбали лише про благо Вітчизни, як того навчав їх досвідчений та далекоглядний політик і державний діяч? Відповідь тут однозначно негативна, бо Київська імперія була історично приречена на розпад (як свого часу розпалися Візантійська, Римська імперії та Французька імперія Каролінгів), а на її уламках мали постати нові незалежні держави. Це був загальноєвропейський процес епохи середньовіччя. Талановитий поет і щирий патріот своєї землі безіменний автор «Слова про Ігорів похід» наприкінці XII ст. не міг здогадуватися, що всі його полум'яні заклики до руських князів перебороти чвари та об'єднатися проти зовнішніх ворогів залишаться лише «голосом волаючого в пустелі», бо феодальна роздрібненість була неминучим етапом суспільного поступу й об'єктивно мала прогресивне значення. Проте ніякі перипетії боротьби удільних князів між собою за першість самі по собі не змогли б змінити загального історичного розвитку вже сформованого на той час українського етносу в напрямку остаточного самоусвідомлення і зміцнення своєї державності. Золотоверхий Київ назавжди залишився б не лише духовною столицею східних слов'ян, але й державно-адміністративним центром русинів-українців. Та не так сталося, як гадалося. «Коричнева чума XIII століття» – монголо-татарська навала все перевернула з ніг на голову. Вона сприймалася як катастрофа, як вторгнення потойбічних сил, як щось небачене й незрозуміле.
Зруйнувавши Київ і спустошивши більшу частину української землі, нові азіатські деспоти за ціле століття зуміли спустошити й людські душі, витравивши з них на тривалий час почуття власної гідності й внутрішню потребу боротьби за волю. Київ уже не міг піднятися з руїн настільки, щоб стати центром визвольної війни всього народу проти іноземних загарбників, боротьби за свою державу. Сили для такої боротьби збиралися й нагромаджувалися протягом XIV ст. на північно-східній периферії колишньої Київської Русі – у Московському князівстві, що від самого початку будувалося на засадах абсолютизму й деспотичної влади його правителів, і на кінець XV ст. зуміло повністю звільнитися від монголо-татарської неволі.
Піднесення Московського князівства як центру боротьби з монголо-татарським ярмом і разом з тим – центру формування російської народності, а також започатковане Іваном І Калитою збирання «руських земель» відкрило нову історичну епоху, яка позначилася на майбутній долі всіх східних слов'ян. Не важко здогадатися, що якби Київська Русь уникла монголо-татарського ярма, політичний розклад сил на східнослов'янських землях у XIII XIV ст. міг би бути зовсім іншим. Це розуміли й самі росіяни. Н. Полонська-Василенко наводить такі слова одного з найвидатніших російських істориків кінця XIX ст., автора п'ятитомного «Курса русской истории» В. Ключевського: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не... суміш старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською» [65].
65. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1993. – Т. 1. – С. 269.
Ці слова, без сумніву, прозвучали різким дисонансом у досить злагодженому хорі тогочасних шовіністичних російських істориків. Однак мусимо зауважити, що від імперського мислення не вдалося відійти навіть В. Ключевському: замість Російської імперії за іншого розвитку історичних подій йому уявлялася по суті імперія українська. Суспільний досвід бурхливого XX століття спонукає нас сприймати ту прогнозовану В. Ключевським історичну перспективу дещо інакше. Можна не сумніватися в тому, що якби не створилися умови для виникнення агресивної Московської держави    з   її    абсолютистсько-монархічним    ладом, Східна Європа у суспільному розвитку пішла б загальноєвропейським шляхом. На руїнах Київської імперії утворилося б декілька національних держав (українська,  білоруська,  новгородська,   московська,  хоч їх найменування могли бути іншими) з європейським обличчям. М. Гоголь справді писав би українською мовою, а О. Пушкін також залишався б самим собою і творив би своєю рідною мовою. Цілком вірогідно, що слов'янські народи були б істинно братерськими без поділу на   «старшого» й «менших» братів   і в своєму вільному розвитку здивували б світ злетом духовності, високим рівнем культури й моралі. Втрати на цьому шляху були величезними – особливо в українців та білорусів через їхнє багатовікове колоніальне становище в Російській імперії. Навіть в умовах незалежної держави значна   частина  українського суспільства позбавляється від комплексу меншовартості, байдужості або й зневажливого ставлення до своєї мови, культури, традицій, звичаїв, історії дуже повільно й болісно. Але цей процес необхідний і неминучий, бо залишатися в полоні старих ілюзій і йти в третє тисячоліття з тягарем минулих помилок та невдач абсолютно безперспективно і навіть небезпечно: так можна опинитися на задвірках історії.
  
Література

1.      Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. – М., 1990.
2.      Алексеев В. В поисках предков. Антропология и история. – М., 1972.
3.      Алексеев В. П. Происхождение народов восточной Европы: Краниол. исследование. – М., 1969.
4.      Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. – М., 1973.
5.      Андрусяк М. Терміни «Руський», «Роський», «Російський» і «Білоруський» в публікаціях XVI XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1963.
6.      Археология Украинской ССР: В 3-х т. – Т. 3. Раннеславянский и древнерусский периоды. – M., 1986.
7.      Бадзьо Ю. Право жити. – К., 1996. – С. 125 – 162.
8.      Баран В. Ц. Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю. – К., 1972.
9.      Баран В. Ц. Давні слов'яни. – К., 1998.
10.  Баран В. Д., Терпиловський Р. В., Козак Ц. Н. Походження слов'ян. – К., 1991.
11.  Барвінський Б. Велика й Мала Україна. – Львів, 1925.
12.  Бевзенко С. П. Українська діалектологія. – К., 1980.
13.  Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1991.
14.  Бердяев Н. Русская идея. – Париж, 1946.
15.  Бердяев Н. Судьба России. – М., 1918.
16.  Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917 – 1953: У 2-х кн. – К.: Либідь – Військо України, 1994.
17.  Білецький А. Коріння нашої мови // Вітчизна. – 1992. – № 4.
18.  Блінава Э., Мяцельская Е. Беларуская дыялекталогія. – 2-е выд. – Мінск, 1980.
19.  Брайчевський М. Походження Русі. – К., 1968.
20.  Брайчевський М. Ю. Конспект історії України. – К., 1993.
21.  Брим В. А. Происхождение термина «Русь» // Россия и Запад. I. – Петербург, 1923.
22.  Булаховсъкий Л. А. Питання походження української мови. – К., 1956. – 220 с.
23.  Винокур I. С. Історія та культура черняхівських племен Дністро-Дніпровського межиріччя II V ст. н. е. – К., 1972.Генсьорський А. І. Традиції південноруської (старокиївської) фонетики в літературній вимові Північної Русі до кінця XVIII ст. // Питання слов'янського мовознавства. – Кн. 5. – Львів, 1958. – С. 201 – 208.
24.  Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.
25.  Гординський С. Назви «Русичі» й «Русовичі». – Вінніпег, 1963.
26.  Горшкова К. В. Историческая диалектология русского языка. – M., 1972.
27.  Горюнова E. И. Этническая история Волго-Окского междуречья. – М., 1961.
28.  Греков Б., Якубовский А. Золотая Орда и ее падение. – М.; Л., 1950.
29.  Гринблат М. Я. Белорусы: очерк происхождения и этнической истории. – Минск, 1968.
30.  Грінченко Б. Як жив український народ (Коротка історія України). – Чернівці, 1908.
31.  Грушевський М. «Велика, Мала і Біла Русь» // Україна. – 1917. – Кн. 1 – 2.
32.  Грушевський М. Історія України-Руси. – T. 1. – К., 1991. – 634 с.; Т. 2, К., 1992.
33.  Данилова Е. И. Гематологическая типология и вопросы этногенеза украинского народа. – К., 1971.
34.  Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVIXVII ст. // Сучасність. – 1992. – № 3.
35.  Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. – Вип. 26 – 27. – К., 1993. – С. 44 – 78.
36.  Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., Вид. дім «KM Academia», 1998. – 272 с. (Сумні сторінки історії).
37.  Дорошенко Д. І. Нариси історії України. – Львів, 1991.
38.  Ендик Р. Антропологія українців // Географія української та суміжних земель. – Т. 1. – Львів, 1938.
39.  Ефименко А. Я. История украинского народа. – К., 1990.
40.  Жуковская Л. П. Новгородские берестяные грамоты. – М., 1959.
41.  Зализняк А. А. К исторической фонетике древнерусского диалекта // Балтославянские исследования, 1981. – М., 1982. – С. 61 – 80.
42.  Зализняк А. А. Новгородские берестяные грамоты с лингвистической точки зрения // В. Л. Янин, А. А. Зализняк. Новгородские грамоты на бересте (Из раскопок 1977 –1983 гг.). – М., 1986. – С. 89 219.
43.  Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації. – К., 1997.
44.  Залізняк Л. Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам'ять століть. – 1996. – № 2.
45.  Залізняк Л. Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // Пам'ять століть. – 1997. – № 4. – С. 2 – 13.
46.  Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
47.  Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. – М., 1991.
48.  Зимин А. Россия на рубеже XVXVI столетий (Очерки социально-политической истории). – М., 1982.
49.  Знаменский П. Духовные школы в России до реформы 1808 года. – Казань, 1881.
50.  Иванов Вс. «Мы». Культурно-исторические основы русской государственности. – Харбин, 1926.
51.  Иванов В. В. Историческая грамматика русского языка. – М., 1964.
52.  Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика // Матеріали до української етнології. – Вип. 1 (4). – К., 1995.
53.  Ісаєвич Я. Початок державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів // Етнічна самосвідомість: національна культура. – К., 1991.
54.  Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: Історіографічний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 1995. – Вип. 2.
55.  Історія української мови. Морфологія. – К., 1978. Історія української мови. Фонетика. – К., 1979.
56.  Карамзин H. M. Предания веков. – М., 1988.
57.  Карский Е. Ф. Белорусы. Введение к изучению языка и народной словесности. – Варшава, 1903. – Т. 1.
58.  Карский Е. Ф. Русская диалектология. – Л., 1924.
59.  Каштанов С. М. Социально-политическая история России конца XV  – первой половины XVI в.   – М., 1967.
60.  Кічак І. Україна – не окраїна // Визвольний шлях. – 1994. – Кн. 6.
61.  Кобычев В. П. В поисках прародины славян. — М., 1973.
62.  Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование. – Воронеж, 1991.
63.  Колесов В. В. Историческая фонетика русского языка. – М., 1980.
64.  Кондукторова Т. С. Антропология древнего населения Украины. – М., 1972.
65.  Костомаров Н. И. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссией»? // Записки Українського наукового товариства у Києві. – К., 1928. – Т. XXVII.
66.  Котков С. И. Московская речь в начальный период становления русского национального языка. – М., 1974.
67.  Криворотов В. Вехи. Взлеты и падения особого пути России // Знание – сила. – 1990. – № 8 – 9.
68.  Кримський А. Українська мова, звідки вона взялася і як розвивалася //А. Шахматов, А. Кримський. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI XVIII вв. – К., 1924. – С. 87 – 128.
69.  Крип'якевич І., Цольницький М. Історія України. – Нью-Йорк, 1990.
70.  Крип'якевич І. П.   Історія України. – Вид. 2-е. – Львів, 1992.
71.  Крымский А. Е. Древнекиевский говор. – СПб, 1907.
72.  Кухаренко Ю. В. Полесье и его место в процессе этногенеза славян (по материалам археологических исследований) // Полесье (Лингвистика, археология, топонимика). – М.. 1968. – С. 18 46.
73.  Лаврів П. Укри – Украни – наші предки? // Прапор. – 1990. – №1.
74.  Лавровский П. А. О языке северных русских летописей. – СПб, 1852.
75.  Липа Ю. Призначення України. – Нью-Йорк, 1953.
76.  Лисяк-Рудницький І. Історичні есе.  – Т. І.   – К.,1994.
77.  Мавродин В. В. Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства) – Л., 1946.
78.  Мавродин В. В. Образование единого русского государства. – Л., 1951.
79.  Мавродин В. В. Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М., 1971.
80.  Мавродин В. В. Происхождение русского народа. – Л., 1978.
81.  Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнар. конґрес україністів. – Львів, 1994.
82.  Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.
83.  Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. – К., 1990.
84.  Матвіяс І. Г. Варіанти української літературної мови. – К., 1998.
85.  Монгайт А. Л. Рязанская земля. – М., 1961. – 400 с.
86.  Назаренко А. В. Об имени «Русь» в немецких источниках IX XI вв. // Вопросы языкознания. – 1980. – № 5.
87.  Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. – Львів, 1998.
88.  Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2-х ч. / За ред. В. Ф. Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч. 1  2.
89.  Німчук В. Південні давньоруські говори – основа української мови // Історія української мови. – К., 1996.
90.  Німчук В. В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української мови // Мовознавство. – 1997. – № 6; 1998. – № 1.
91.  Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. – 1989. – № 9.
92.  Огієнко І. В Україні, а не на Україні // Рідна мова. – 1935. – Ч. 2. – С. 67 – 72.
93.  Окунь–Бережанський. Чому Русини або Малороси називаються українцями. – Самбір, 1932.
94.  Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994.
95.  Пастернак Яр. Важливі проблеми етногенезу українського народу // Український історик. – 1970. – № 4.
96.  Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. – СПб, 1862.
97.  Петров В. П. Етногенез слов'ян. – К., 1972. – 214 с.
98.  Петров В. Походження українського народу. – К., 1992.
99.  Півторак Г. Міфи й правда про трьох братів зі спільної колиски (про походження українців, росіян та білорусів). – К., 1998.
100.                     Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова? – К., 1993.
101.                     Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и великорусская народность // Историк-марксист. – 1930. – Т. 18 – 19.
102.            Полєк В. «Русский», «руський», «російський», «український». Синоніми? Так! // Березіль. – 1991. – № 9.
103.                     Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – Т. 1 – 2.Потебня А. А. К истории звуков русского языка. – Воронеж, 1876.
104.                     Пресняков А. Образование великорусского государства. – Петроград, 1918.
105.                     Пріцак О. Про походження Русі // Хроніка 2000. Наш край. – 1992. – Вип. 2.
106.                     Происхождение и этническая история русского народа (по антропологическим данным) / Под ред. В. В. Бунака. – М., 1965.
107.                     Російщення України: науково-популярний збірник / Видання українського конґресового комітету Америки ради оборони і допомоги Україні. – Репринтне видання. – К., 1992.
108.                     Рудницький Я. Слово й назва «Україна». – Вінніпег, 1951.
109.                     Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов'янських літературних мов. – К., 1985.
110.                     Русанівський В. Україна і українці // Наука і суспільство. – 1989. – № 2.
111.                     Русанова И. П. Славянские древности VI IX вв. между Днепром и Западным Бугом. – М., 1973.
112.                     Русанова И. П. Славянские древности VI VII вв. Культура пражского типа. – М., 1976.
113.                     Русская диалектология / Под ред. Р. И. Аванесова и В. Г. Орловой. – М., 1964.
114.                     Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII XIII вв. – М., 1982.
115.                     Рыбаков Б. А. Мир истории: Начальные века русской истории. – М., 1984.
116.                     Саливон И. И., Тегако Л. И., Микулич А. И. Очерки по антропологии Белоруссии. – Минск, 1976.
117.                     Сегеда С. П. Антропологічні особливості українського народу: етногенетичний аспект // Матеріали до української антропологи. – Вип. 1(4). – К., 1995.
118.                     Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. – М., 1970.
119.                     Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979.
120.                     Седов В. В. Восточные славяне в VI XIII вв. / Отв. ред. Б. А. Рыбаков. – М., 1982.
121.                     Селюнин М.  Истоки // Новый мир. – 1988. – № 5.
122.                     Сиповський В. Україна в російському письменстві. – К., 1928.
123.                     Січинський В. Чужинці про Україну. – 5-е вид. – Авсбург, 1946.
124.                     Скляренко В. Звідки походить назва Україна?// «Україна». – 1991. – № 1. – С. 20, 39.

125.                     Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів на сім'ю слов'янських мов і їх взаємне споріднення // Історія української мови. – К., 1996.
126.                     Сміленко А. Т. Слов'яни та їхні сусіди в Степовому Подніпров'ї (II XIII ст.). – К., 1975.
127.                     Смолт В. А., Гуржій О. І, Як і коли почала формуватися українська нація? – К., 1991.
128.                     Соболевский А. И. Лекции по истории русского языка. – 4-е изд. – M., 1907.
129.                     Соболевский А. Русский народ как этнографическое целое. – Львов: Русск. изд. Общество. – 1911.
130.                     Соловьев В. Национальный вопрос в России. – СПб, 1891.
131.                     Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории. – 1974. – № 7.
132.                     Стахів  М.   Вплив    Хмельниччини    на   формування української нації // ЗНТШ. – Мюнхен, 1948. – Т. 156.
133.                     Стороженко А. В. Малая Россия или Украина? // Труды подготовительной   по   национальным    делам   комиссии, малорусский отдел. – Одесса. – 1919. – Вып. 1.
134.                     Стрижак О. Серби й Україна // Україна: наука і культура. – Вип. 26 – 27. – К., 1993. – С. 251 – 259.
135.                     Струве П. Социальная и экономическая история России. – Париж, 1952.
136.                     Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.
137.                     Сухобоков О. В. Славяне Днепровского Левобережья (Роменская культура и ее предшественники). – К., 1975.
138.                     Тараненко О. Мова Київської Русі: вузол історико-лінгвістичних і політико-ідеологічних проблем // Історія української мови. – К., 1996.
139.                     Телегин Ц. Я. Там, где вырос Киев. – К., 1982. – 96 с. Тихомиров M. H.    О происхождении названия «Россия» // Вопросы истории. – 1953. – № 11.
140.                     Ткаченко О. Б. К исследованию финно-угорского субстрата в русском языке // Советское финно-угроведение (XIV). – 1978. – № 3. – С. 204 – 210.
141.                     Ткаченко О. Б. Очерки теории языкового субстрата. – К., 1989. – С. 136 – 139.
142.                     Ткаченко О. Б. Проблема реконструкции дославянских субстратных языков на основе славянских субстратных элементов // IX Міжнародний з'їзд славістів / Доповіді. К., 1983. – С. 220 237.
143.                     Ткаченко О. Б. Російська та церковнослов'янська мови (російської редакції) як джерело реконструкції найдавнішого періоду історії української мови // Мовознавство. – 1993. – № 2. – С. 13 – 18.
144.                     Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. – К., 1979. – С. 42 – 53, 247 – 268.
145.                     Ткаченко О. Б. Українська фонетика на історико-типологічному тлі // Мовознавство. – 1998. – № 2 – 3. – С. 14 – 25.
146.                     Толочко П. П. Древняя Русь. – К., 1987. – 246 с.
147.                     Толочко П. П. Київська Русь. – К., 1996.
148.                     Томашівський С. Притча про двох сусідів, що мали одне ім'я. – Львів, 1909.
149.                     Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. – M., 1962.
150.                     Третьяков П. Н. Восточнославянские племена. – М., 1953.
151.                     Третьяков П. Н. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге. – М.; Л., 1966.
152.                     Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. – Л., 1982.
153.                     Трубачов О. М. Етимологічні спостереження над стратиграфією ранньої східнослов'янської топонімії // Мовознавство. – 1971. – № 6. – С. 3 – 17.
154.                     Трубачев О. Н. Ранние славянские этнонимы свидетели миграции славян // Вопросы языкознания. 1974. – № 6. – С. 48 67.
155.                     Трубецкой Н. С. К проблеме русского самосознания. — Берлин, 1926.
156.                     Федоров Г.   Россия и свобода. — Нью-Йорк, 1936.
157.                     Филин Ф. П. Образование языка восточных славян. — М.; Л., 1962.
158.                     Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков: Историко-диалектологический очерк. — Л., 1972.
159.                     Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. – М., 1979.
160.                     Хабургаев Г. А. Становление русского языка: пособие по исторической грамматике. – М., 1980.
161.                     Харлампович К. В. К вопросу о просвещении на Руси в домонгольский период. – Львов, 1901.
162.                     Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – Т. 1. – Казань, 1914.
163.                     Хвильовий М. Думки проти течії. — ДВУ, 1926.
164.                     Хорошкевич А. Л. Русь, Русия, Московия, Россия, Московское государство, Российское государство // Спорные вопросы отечественной истории XI XVIII веков. – М., 1990.
165.                     Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна»? – Львів, 1907.
166.                     Цегельський Л. Русь – Україна, а Московщина – Росія. – Царгород, 1916.
167.                     Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй. – Нью-Йорк, 1964.
168.                     Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка. – Пг, 1915.
169.                     Шахматов О. – Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської старо-українщини XI – ХУШ вв. – К., 1924.
170.                     Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? // Другий Міжнародний конґрес україністів / Доповіді і повідомлення: Мовознавство. – Львів, 1993. – С. 54 – 55.
171.                     Шелухин В. Назва України. – Відень, 1921.
172.                     Шелухин В. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936.
173.                     Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // –Сучасність. – 1996. – № 11.
174.                     Щербаківський В. Формація української нації. – Прага, 1941.
175.                     Этнокультурная карта территории Украинской ССР в І тыс. н. э. – К., 1985.
176.                     Яворницький Ц. Історія запорозьких козаків. – Т. 1. – Львів, 1990.
177.                     Яковенко Н.   Українська шляхта. – К., 1993.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...