В.Стус. ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ
Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франко
Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожури –
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені –
Що докину до твого золота?
Марно зринули юні дні,
Нині ж сушить мене гризота.
Разом з осінню я догорів,
Листям осені опадаю,
І між млисто-гірких вечорів
Неприкаяний, сам блукаю.
Осінь крилами в груди б'є.
О, Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
Звеселити серце твоє?
Голубінь моя, голубінь!
Розтривого моя і муко!
Чом не можу я дать тобі
Своє серце – у добрі руки?
О, коли б то, коли б я зміг!
Рідну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як переліг,
В ріллях радості неокраїх!
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою.
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!
Віддаленів твій обрій. Відгримів.
Ти ніби й є. Але тебе немає.
За цей та ще декілька віршів В.Стус отримав 15 років таборів суворого режиму і 8 років заслання. Радянський режим умів покарати. Але 20 років тортур і переслідувань не зламали його…
Василь Стус – мучень за правду, за честь, гідність і права людини – активно боровся проти відновлення культу особи, проти політики денаціоналізації, проти обмежень свободи слова в Радянській Україні під час хрущовської відлиги і брежнєвського застою.
Народився Василь на Святвечір – 6 січня 1938 року – у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У свідоцтво про народження за наполяганням матері («щоб не дратувати владу») записали днем народження Василя 8 січня. Того ж року сім’я Стусів переїжджає у м. Сталіно (Донецьк), де пройшли його дитинство та юність. У воєнні та повоєнні роки сім’я Стусів дуже бідувала, але вона свято берегла свої сімейні традиції: релігійність, мову. Закінчив школу зі срібною медаллю, істфак місцевого педінституту. Будучи студентом, знайомиться з творами тоді заборонених Михайля Семенка, Миколи Зерова та інших. Тоді ж з’являються перші його поетичні твори (1959 р.).
1959-1961 р.р. – служба у війську. Після служби працює вчителем української мови і літератури і готується до вступу в аспірантуру. У вересні 1963 року В.Стус був зарахований до аспірантури Інституту літератури АН України ім. Т.Шевченка (м. Київ). У Києві В.Стус знайомиться з І.Світличним, а через нього з іншими «шістдесятниками» – представниками творчої інтелігенції, не байдужими до долі свого народу і своєї Батьківщини.
04 вересня 1965 року. На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві, на заклик І.Дзюби, В.Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, а вже 20 вересня він був виключений з аспірантури. Згодом звільняють з Державного історичного архіву, де він працював.
А далі – «круговерть» гонінь і переслідувань: звільнення з будь-якої роботи, відмова видавництв друкувати твори, збір «компромату».
12 січня 1972 року В. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей.
07 вересня 1972 року він був засуджений Київським обласним судом до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.
«Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу» (В. Стус. Я обвинувачую).
Нестерпні умови мордовських і магаданських таборів були спрямовані на «перевиховання» політв’язнів. «Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга – до 85 кг. Коли бурять "вікна", доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов’язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 1).
«Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 78 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 5).
У серпні 1979 року В.Стус повернувся в Київ.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 6).
29 жовтня 1980 року Київським обласним судом В.Стус був знову засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання як «особливо небезпечний рецидивіст».
Термін відбував у с. Кучино Чусовського району Пермської області. Умови утримання тут були надзвичайно тяжкими: постійні утиски та безпідставні прискіпування адміністрації, позбавлення побачень, хвороби, відсутність будь-якої медичної допомоги. Єдиним протестом були голодування, але за них карали дуже суворо: на початку 1983 року за 18 діб голодування був «запроторений» на рік у камеру-одиночку.
В.Стус багато писав і перекладав: 250 віршів і 250 перекладів мали скласти книгу «Птах душі». Але все написане було конфісковано. Доля цих текстів досі невідома. Радянська каральна машина діяла безжалісно і впевнено.
«Більшовики, оглушивши народ своєю репресивною пропагандою, виробили побудовану на винятковому лицемірстві методу. Факти ніколи не перевіряються, за аргументи правлять більшовицькі версії фактів. Такою, скажімо, видається стаття Куроєдова в "Литературной газете" (липень 1982). Там згадано С. Ф. Скалича, українського покутника, мучня польської політики санації і більшовицького визволення.
У 16 років (1936) він захворів на туберкульоз ніг став інвалідом-калікою. 1945 року більшовики відправили його на Балхаш: за те, що знайшли в нього партизанську брошуру. Мук, які переніс він за 10 років ув’язнення вистачало б на святого великомученика.
За що судили Скалича? За релігійні переконання, за небезпечну для Москви націоналістичну версію християнства. 700 віршів, узятих у Скалича, – це плід його роздумів над світом, вірою, християнством. Чи можна було судити Скалича? За що? Більшого злочину як того, що вчинено проти Скалича, я в таборі не бачив. Я вірю, що долею українського мучня переймуться всі чесні люди світу. Особливої підтримки він потребує з боку конфесійних організацій світу. Людина, що не має ні листів, ні грошей (навіть на те, щоб закупити продукти на 4 крб. місячно), він тримається з винятковою гідністю. Здавшися на Божу волю, він певен, що тут, на цьому хресті, він і загине. Але не нарікає на долю: вона в нього прекрасна, він-бо – мучень за віру» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 12).
У 1983 році В.Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита». Цей твір був опублікований на Заході і не міг не привернути до себе уваги громадськості. Після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, його кинули в одиночку і зменшили й так мізерну норму харчування. Розрахунок був простий: покійникам Нобелівську премію не присуджують.
04 вересня 1985 року, через 20 років після першого публічного виступу, від моральних тортур, постійного приниження людської й національної гідності, фізичного виснаження і численних хвороб зупинилось серце 47-річного Василя Стуса – нескореного борця-мучня за честь, права і гідність людини.
Немає коментарів:
Дописати коментар