Тернистий шлях українства. (Додаток до книги Г.П.Півторака «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов»)

9 листопада - День української писемності і мови

1686 р. – Ліквідація автономії української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.

1687 р. – Вимоги Москви до гетьмана України сприяти збільшенню кількості змішаних шлюбів між українцями та росіянами («Коломацькі статті»).

1689 р. – Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.

1690 р. – «Анафема» Московського собору на «киевские новые книги» – книжки П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А. Радивиловського, І. Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою.

Г.П.Півторак: «Україна - не «окраїна», назва «Україна» об'єднала в одне ціле такі реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і – Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття».

Півторак Григорій Петрович – український мовознавець, доктор філологічних наук, професор. За освітою історик і філолог. Автор понад 150 друкованих праць з проблем етногенезу слов'ян, історії й діалектології східнослов'янських мов, етимології, білорусистики, культури мови, у тому числі 5-ти монографій.

Народився 14 червня 1935 року у с. Коритище (тепер Недригайлівського району Сумської обл.) в сім’ї селян Петра Мусійовича Півторака і Марії Михайлівни Півторак. Після закінчення семирічки навчався у Лохвицькому педучилищі (1950–1954). Згодом закінчив із відзнакою Полтавський державний педінститут ім. В. Г. Короленка за спеціальностями «українська мова та література», «історія» (1959). Навчався в аспірантурі Інституту мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР за фахом «білоруська мова» (1961–1964). Під час дворічного стажування в Мінську досконало опанував білоруську мову, написав нею й успішно захистив кандидатську дисертацію – «Історія інфінітива в білоруській мові» (1965).

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (закінчення, гл. 12, 13)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

12.    «Україна» – це не «окраїна»

Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької» [62].

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (продовження. Гл. 10, 11)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

10.    Мовна ситуація в Київській Русі

Розглядаючи мовні проблеми в Київській Русі, слід чітко розрізняти два рівні функціонування мови в давньоруському суспільстві – діалектний і літературний.

У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох верств населення) і дві писемно-літературні мови – давньокиївська (давньоруська) і церковнослов'янська.

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (продовження, гл. 8, 9)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

8.    Про «спільну колиску», «старшого» та «менших» братів

За часів тоталітарного комуністичного режиму особливого поширення в суспільстві набула версія про Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського, українського та білоруського. Ця версія стала частиною офіційної ідеології щодо розуміння історичного процесу виникнення східнослов'янських народностей та їхніх мов.

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (продовження, гл. 6, гл. 7)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

6.    Київська Русь – ранньоукраїнська держава

Протягом VII – VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот (так званих «союзів племен») у феодальні князівства. Таких феодальних князівств було десь 12 – 14. Унаслідок їх поступового об'єднання на рубежі VIII – IX ст. виникла могутня держава Русь, яка в історіографії XIX ст. дістала назву Київська Русь.

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (продовження, гл. 4, 5)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

4.    Витоки українського етносу

Визначальним показником часу зародження конкретного етносу з усіма його характерними ознаками, включаючи й мову, вважається культурно-історична неперервність його розвитку. Підкреслимо –  саме неперервність етнокультурного розвитку, а не певний постійний набір етномовних ознак є визначальним елементом для будь-якого етносу. Адже етновизначальні риси матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його тривалої історії можуть суттєво змінюватися –  аж до невпізнанності. Однак завдяки неперервності розвитку зберігається генетичний зв'язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя [22]. Через це навіть відмінні етномовні ланки (наприклад, етномовні особливості південноруських племен VI – IX ст., населення первісної Русі в межах Київщини, Переяславщини й Чернігівщини, українців за часів Великого князівства Литовського й Гетьманщини) є складовими й невід'ємними частинами єдиного етномовного ланцюга –  історії українського народу та його мови.

21. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. –  С. 101.

22. Там же. –  С. 66.

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (продовження)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

«І розійшлися словени по землі,   і прозвалися іменами своїми...»

Слов'яни з'явилися на історичній арені не раніше кінця III тис. до н. е., найвірогідніше, спочатку між Середнім Дунаєм і Тисою, а потім поступово розселилися на північніших землях. Лише гіпотеза середньо-дунайської прабатьківщини слов'ян, відзначеної й автором «Повісті минулих літ», задовільно тлумачить незрозумілий потяг слов'янських племен до Дунаю в епоху Великого переселення народів у V – VI ст. і стійку пам'ять про нього серед усіх слов'янських та деяких прибалтійських народів, більшість із яких ніколи не були пов'язані з цією річкою ні географічно, ні історично. Як відомо, символ Дунаю виступає переважно в старовинних народних піснях, особливо в поширеному ще за язичницької епохи календарному та обрядовому фольклорі, що виник набагато раніше від Київської Русі й походів київських князів, зокрема Святослава Ігоровича (945 – 972 рр.) на Візантію, під час яких східні слов'яни, на думку багатьох дослідників, нібито вперше познайомилися з Дунаєм. Усе це свідчить, що образ Дунаю у слов'янському фольклорі з'явився разом з формуванням фольклорної символіки й образної системи, а не був запозичений пізніше, після міграції слов'янських племен на південь. Навпаки, загальний рух різних племен Середньої й Південної Європи аж до початку н. е. відбувався з півдня на північ [6].

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

ВСТУП

Походження східнослов'янських народів та їхніх мов (української, російської і білоруської) хвилювало багато поколінь дослідників. На кожному історичному етапі вчені тлумачили ці проблеми по-різному залежно від обсягу наявного в них фактичного матеріалу, ідеологічних позицій дослідників, панівної на той час політичної кон'юнктури тощо.

Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV–XV ст.). На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX–X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою.