Г.П.Півторак: «Україна - не «окраїна», назва «Україна» об'єднала в одне ціле такі реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і – Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття».

Півторак Григорій Петрович – український мовознавець, доктор філологічних наук, професор. За освітою історик і філолог. Автор понад 150 друкованих праць з проблем етногенезу слов'ян, історії й діалектології східнослов'янських мов, етимології, білорусистики, культури мови, у тому числі 5-ти монографій.

Народився 14 червня 1935 року у с. Коритище (тепер Недригайлівського району Сумської обл.) в сім’ї селян Петра Мусійовича Півторака і Марії Михайлівни Півторак. Після закінчення семирічки навчався у Лохвицькому педучилищі (1950–1954). Згодом закінчив із відзнакою Полтавський державний педінститут ім. В. Г. Короленка за спеціальностями «українська мова та література», «історія» (1959). Навчався в аспірантурі Інституту мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР за фахом «білоруська мова» (1961–1964). Під час дворічного стажування в Мінську досконало опанував білоруську мову, написав нею й успішно захистив кандидатську дисертацію – «Історія інфінітива в білоруській мові» (1965).

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (закінчення, гл. 12, 13)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

12.    «Україна» – це не «окраїна»

Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької» [62].

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (продовження, гл. 6, гл. 7)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

6.    Київська Русь – ранньоукраїнська держава

Протягом VII – VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот (так званих «союзів племен») у феодальні князівства. Таких феодальних князівств було десь 12 – 14. Унаслідок їх поступового об'єднання на рубежі VIII – IX ст. виникла могутня держава Русь, яка в історіографії XIX ст. дістала назву Київська Русь.

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (продовження, гл. 4, 5)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

4.    Витоки українського етносу

Визначальним показником часу зародження конкретного етносу з усіма його характерними ознаками, включаючи й мову, вважається культурно-історична неперервність його розвитку. Підкреслимо –  саме неперервність етнокультурного розвитку, а не певний постійний набір етномовних ознак є визначальним елементом для будь-якого етносу. Адже етновизначальні риси матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його тривалої історії можуть суттєво змінюватися –  аж до невпізнанності. Однак завдяки неперервності розвитку зберігається генетичний зв'язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя [22]. Через це навіть відмінні етномовні ланки (наприклад, етномовні особливості південноруських племен VI – IX ст., населення первісної Русі в межах Київщини, Переяславщини й Чернігівщини, українців за часів Великого князівства Литовського й Гетьманщини) є складовими й невід'ємними частинами єдиного етномовного ланцюга –  історії українського народу та його мови.

21. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. –  С. 101.

22. Там же. –  С. 66.

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (продовження)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

«І розійшлися словени по землі,   і прозвалися іменами своїми...»

Слов'яни з'явилися на історичній арені не раніше кінця III тис. до н. е., найвірогідніше, спочатку між Середнім Дунаєм і Тисою, а потім поступово розселилися на північніших землях. Лише гіпотеза середньо-дунайської прабатьківщини слов'ян, відзначеної й автором «Повісті минулих літ», задовільно тлумачить незрозумілий потяг слов'янських племен до Дунаю в епоху Великого переселення народів у V – VI ст. і стійку пам'ять про нього серед усіх слов'янських та деяких прибалтійських народів, більшість із яких ніколи не були пов'язані з цією річкою ні географічно, ні історично. Як відомо, символ Дунаю виступає переважно в старовинних народних піснях, особливо в поширеному ще за язичницької епохи календарному та обрядовому фольклорі, що виник набагато раніше від Київської Русі й походів київських князів, зокрема Святослава Ігоровича (945 – 972 рр.) на Візантію, під час яких східні слов'яни, на думку багатьох дослідників, нібито вперше познайомилися з Дунаєм. Усе це свідчить, що образ Дунаю у слов'янському фольклорі з'явився разом з формуванням фольклорної символіки й образної системи, а не був запозичений пізніше, після міграції слов'янських племен на південь. Навпаки, загальний рух різних племен Середньої й Південної Європи аж до початку н. е. відбувався з півдня на північ [6].

ПІВТОРАК Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

ВСТУП

Походження східнослов'янських народів та їхніх мов (української, російської і білоруської) хвилювало багато поколінь дослідників. На кожному історичному етапі вчені тлумачили ці проблеми по-різному залежно від обсягу наявного в них фактичного матеріалу, ідеологічних позицій дослідників, панівної на той час політичної кон'юнктури тощо.

Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV–XV ст.). На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX–X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою.