Леся Українка. Поезія

Леся Українка

Мрії

У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства.

Тільки дивно, що не принци,

Таємницею укриті,

Не вродливі королівни

Розум мій очарували.

Леся Українка: «Якби я була зіркою в небі…»

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському (Житомирська область) в інтелігентній родині, в якій панували національно-патріотичні настрої. Її мати – відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач), батько – Петро Антонович Косач – юрист, громадський діяч. Батьки дуже багато уваги приділяли вихованню та освіті дітей (було їх шестеро).

Дитячі роки Лесі минали на Поліссі. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв і традицій. Надзвичайно вражав Лесину уяву фольклор Волині, який вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками.

Етапи нищення української мови у радянський та пострадянський періоди

Навіть така сувора наука, як кібернетика, і та знайшла в
українській мові свою першодомівку, адже маємо факт
унікальний – енциклопедія кібернетики вперше в світі
вийшла українською мовою в Києві
(Олесь Гончар).

Эта мова величава и проста
(Володимир Маяковський).

У Радянському Союзі гарантувалась рівність прав націй і територій. Російсько-радянська імперія була структурована. Вона функціонувала у вигляді союзних республік, кожна з яких мала формальний державний статус. Дехто у той час думав, що в СРСР було знайдено не лише шлях розв’язання національної проблеми старої Росії, а й зразок майбутнього устрою людства (Р. Шпорлюк. Нації та Російське питання в СРСР: Історичний нарис).

Перший Всесоюзний з’їзд рад, який відбувся 30 грудня 1922 року, затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. У статті 26 Союзного договору декларувалося: «За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу».

Після утворення СРСР головною лінією національної політики стала коренізація, головною метою якої було укорінення більшовицької влади у союзних республіках. Український різновид її назвали «українізацією». Вона сприяла духовному відродженню української нації. Українізація здійснювалася навіть за межами республіки – в місцях компактного проживання українців. Проте політику радянської українізації не варто ідеалізувати, адже головною метою її було укорінення влади в україномовному середовищі. Саме тому за українізацією уважно стежили в Москві. Згодом, за вказівкою Сталіна, були закриті Просвіти на Кубані, в Зеленому Клину та у багатьох інших місцях компактного проживання українців. (С. Кульчицький. Держава, в якій ми прожили 69 років). 

У липні 1923 року Сталін усунув голову українського Раднаркому – Х. Чаковського – від влади, а через деякий час посадив свого підручного Л. Кагановича на посаду секретаря ЦК КП(б)У.

Проте справжня революція, яка перетворила значну частину націй Радянського Союзу в нації, підлеглі росіянам, і стала на перешкоді розвитку інших народів у повноцінні нації, відбулася в 30-х роках двадцятого століття. Саме у той час була фізично знищена еліта неросійських націй і народів, а російська мова і культура зайняли ті головні позиції, які вони мають і в наш час (Р. Шпорлюк. Нації та Російське питання в СРСР: Історичний нарис).

У Радянській Україні події розвивалися наступним чином:

У 1929 році був здійснений арешт українських науковців та духовенства і заміщення їх російськомовними.

1932 року була спланована та здійснена з мовчазної згоди «світового співтовариства» акція ліквідації українського народу – голодомор. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, заморено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови – селян. Для збереження зрусифікованого міського населення у містах було введено карткову систему та паспорти.

Услід за спрямованим проти українського села голодомором розгорнулося планомірне винищення української інтелігенції. Страхітливий для всіх громадян СРСР 1937 рік в Україні розтягнувся на цілих шість років – від 1933-го до 1938-го. У 1933 році Сталіна надсилає телеграму про припинення українізації. У тому ж році було знищено більшість українських письменників, здійснювалося переселення росіян у села, де були заморені голодом українські селяни.

У 1937 році проходить «чистка» партійних рядів. Із 102-х членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У лише 3-и вижили після цієї чистки. Повністю змінився склад українського уряду й секретарів обласних комітетів партії, а кількість жертв чистки серед партійних функціонерів нижчих ланок не піддається підрахункам (Р. Шпорлюк. Нації та Російське питання в СРСР: Історичний нарис).

У 1938 році була прийнята Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в усіх школах Української радянської соціалістичної республіки російської мови.

1939 рік. Після так званого «визволення» Західної України було закрито частину україномовних шкіл і відкрито російськомовні. А в 1940 році починається «велике переселення» – депортація населення Галичини у Сибір (Вікіпедія. Русифікація).

Не менш тяжкими були і післявоєнні роки: голод 1946-1947 рр., масові репресії і радянізація в західних областях України, репресії військовополонених і остарбайтерів, що побували на Заході, депортація малих народів. У 1946 році виходить Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, який наближений до російського. Українську мову реформували «зсередини»: за вказівками партії слова російського та іноземного походження «вмонтовувалися» в російських формах у мови радянських народів.

У 1947 році Л. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Була проведена нова депортація в Сибір населення Західної України. Як повідомив М. Хрущов на ХХ з’їзді КПРС 1956 року, «українці уникли депортації тільки тому, що їх було надто багато». План масового вивезення українців у Сибір був зірваний через нестачу транспорту.

1949 рік. Заборона повертатися в Україну робітникам, котрі були вивезені в інші республіки під час війни разом зі своїми заводами. Відбудовували промисловість в Україні росіяни, які залишилися тут на постійне проживання. У цьому ж році на XVI з'їзді з рядів компартії України було виключено за націоналізм 3 % комуністів. На цілину – в Казахстан та Сибір – вивезено понад 100 тисяч українських юнаків та дівчат.

У 1958 році приймається Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову. Українська мова не була зовсім усунута із суспільного життя, але сфера її вживання значно звузилася і обмежувалася сільським населенням. Російські школи переважали у великих українських містах. У маленьких містечках та селах мовою викладання залишалися українська. Це лише підкреслювало її соціальну та історичну меншовартість по відношенню до російської мови, яка, завдяки знищенню української еліти, мала всі переваги та престиж одноосібної мови високої культури, науки, промисловості та міської цивілізації в союзній республіці.

У 1961 році на ХХІІ з'їзд КПРС була прийнята нова програма компартії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.

1962 рік. Репресії проти захисників української мови.

У 1966 році указом Президії Верховної Ради СРСР було утворене союзне міністерство освіти, якому підлягали всі початкові та середні школи. Республіканські міністерства освіти перейшли під юрисдикцію союзного, і такі питання, як навчальні програми для українських шкіл, кількість годин, відведених на вивчення російської мови, розробка екзаменаційних програм, тривалість навчального року та інші вирішувалися тільки в Москві. Вищі ж навчальні заклади та значна частина закладів спеціальної середньої освіти, за деяким невеликим винятком, мали такий статус ще з 30-х років.

У 1970 році був здійснений ще один удар по українській науці: виходить наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.

1972 рік. Проходить вже друга після війни чистка і репресії проти українства. З посади Першого секретаря ЦК КПУ усувається П. Шелест «за недостатню боротьбу з націоналізмом». У цьому ж році, після перевірки стану викладання російської мови в Естонії та Туркменії, союзне міністерство освіти рекомендувало всім неросійським школам СРСР розширити сферу вживання цієї мови у шкільній та позакласній роботі.

У 1975 році була проведена нова цензура Кобзаря Т.Шевченка.

1978 рік. Колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».

1979 рік. Ташкентська конференція – «Російська мова – мова дружби народів».

1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік». Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів на групи.

1989 рік. Постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі» (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.

У 1990 році Верховна Рада Радянського Союзу приймає закон про мови народів Радянського Союзу, яким закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу (Вікіпедія. Русифікація).

Розпад Радянського Союзу розпочався на початку 90-х років минулого століття з ініціативи Російської Федерації. Голова Верховної Ради РФ, а потім обраний Президент РФ Борис Єльцин скористався популізмом радянських конституцій, щоб знищити створений у Кремлі надреспубліканський імперський центр. 25 грудня 1991 року Радянський Союз як держава припинив своє існування. Але ідеї комуністичних та імперських вождів, як примара, снують ще й досі на його теренах.

1994 рік. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній Україні.

1995 рік. Алма-Ата. Спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.

У 2008 році був новий наступ на українську мову, який розпочався у вересні спільним голосуванням фракцій БЮТ та Партії Регіонів за зміни до Закону про державну службу, згідно з якими державний службовець зобов'язаний володіти окрім української ще й російською мовою для прийняття на посаду: «Стаття 21. Загальні вимоги до осіб, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби: 1. Особи, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби, повинні відповідати таким вимогам: 3) вільно володіти державною та російською мовами;». Шквал критики на адресу БЮТ змусив фракцію змінити точку зору (Вікіпедія. Русифікація). 

Іде 19-й рік Українській державі головним атрибутом якої є її мова. Втратимо мову – втратимо державу – мрію мільйонів українців. Не будьмо байдужими. Як сказав у 1988 році в одному з інтерв’ю письменник, класик української літератури, академік Олесь Гончар: „Будемо не байдужі – ось тоді мова житиме”. Все у наших руках.

Його життя - короткий спалах сірника в нічній пітьмі...

У 1935 році на другий день Різдвяних свят (8 січня) в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився Василь Симоненко. Його життя - це короткий спалах сірника у нічній темряві. Але якої сили, якої потужності був цей спалах, що зумів назавжди залишити свій слід у наших душах!...
14 грудня 1963 року 28-річним юнаком він покинув нас назавжди, тільки в пам'яті нашій залишилося світло його неповторного поетичного слова…

В.Симоненко.

ВОНА ПРИЙШЛА
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?

***
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

КРИК XX ВІКУ
У небі тішились хмари,
У небі сонце пливло,
Під небом кривавіли чвари
І лютувало зло.

Земля, вагітна скорботою
(Відчай їй груди тне),
Над кривдою і підлотою
Народила в муках мене.

Народила, немов надію,
Колисала ночами без сну:
- Може, від тебе помолодію,
Може, побачу весну...

Може, твій струм і атом
Вгамують нестерпний біль,-
Голосила над віком двадцятим
Найгеніальніша з породіль.

Голосила велика мати,
Благала, кричала мені,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, підлоти й брехні.

І стою у злобі по коліна
З серцем, повним ганьби й проклять.
Божевільні каліки й руїни
У зіницях моїх миготять.

Що залишу майбутньому дневі,
Чим ділитися буду з ним?!-
Вибухають бомби водневі
На обпеченім лобі моїм!

А люди забавляються, мов діти,
Катам співають гімни холуї,
І генерали мріють посадити
На всій планеті атомні гаї.

Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?

МОЯ МОВА
Все в тобі з'єдналося, злилося –
Як і поміститися в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в'януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.

УКРАЇНІ
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!

***
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

***
Україно, п'ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б'юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

***
Коли б Тобі бажав я сліз, і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував Твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став Тебе вогнем палити,
З Тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав Тобі когось отак любити,
Як Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ !!!

***
Скільки б не судилося страждати,
Все одно, благословлю завжди
День коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми! –
На землі сміятись і страждати
Жити і любить поміж людьми!

***
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!

В.Стус – нескорений борець-мучень за честь, права і гідність людини. Сьогодні йому виповнилося б 72 роки

В.Стус. ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ

Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франко

Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожури –
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені –
Що докину до твого золота?
Марно зринули юні дні,
Нині ж сушить мене гризота.
Разом з осінню я догорів,
Листям осені опадаю,
І між млисто-гірких вечорів
Неприкаяний, сам блукаю.
Осінь крилами в груди б'є.
О, Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
Звеселити серце твоє?
Голубінь моя, голубінь!
Розтривого моя і муко!
Чом не можу я дать тобі
Своє серце – у добрі руки?
О, коли б то, коли б я зміг!
Рідну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як переліг,
В ріллях радості неокраїх!
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою.
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!
Віддаленів твій обрій. Відгримів.
Ти ніби й є. Але тебе немає.

За цей та ще декілька віршів В.Стус отримав 15 років таборів суворого режиму і 8 років заслання. Радянський режим умів покарати. Але 20 років тортур і переслідувань не зламали його…

Василь Стус – мучень за правду, за честь, гідність і права людини – активно боровся проти відновлення культу особи, проти політики денаціоналізації, проти обмежень свободи слова в Радянській Україні під час хрущовської відлиги і брежнєвського застою.
Народився Василь на Святвечір – 6 січня 1938 року – у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У свідоцтво про народження за наполяганням матері («щоб не дратувати владу») записали днем народження Василя 8 січня. Того ж року сім’я Стусів переїжджає у м. Сталіно (Донецьк), де пройшли його дитинство та юність. У воєнні та повоєнні роки сім’я Стусів дуже бідувала, але вона свято берегла свої сімейні традиції: релігійність, мову. Закінчив школу зі срібною медаллю, істфак місцевого педінституту. Будучи студентом, знайомиться з творами тоді заборонених Михайля Семенка, Миколи Зерова та інших. Тоді ж з’являються перші його поетичні твори (1959 р.).
1959-1961 р.р. – служба у війську. Після служби працює вчителем української мови і літератури і готується до вступу в аспірантуру. У вересні 1963 року В.Стус був зарахований до аспірантури Інституту літератури АН України ім. Т.Шевченка (м. Київ). У Києві В.Стус знайомиться з І.Світличним, а через нього з іншими «шістдесятниками» – представниками творчої інтелігенції, не байдужими до долі свого народу і своєї Батьківщини.
04 вересня 1965 року. На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві, на заклик І.Дзюби, В.Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, а вже 20 вересня він був виключений з аспірантури. Згодом звільняють з Державного історичного архіву, де він працював.
А далі – «круговерть» гонінь і переслідувань: звільнення з будь-якої роботи, відмова видавництв друкувати твори, збір «компромату».
12 січня 1972 року В. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей.
07 вересня 1972 року він був засуджений Київським обласним судом до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.
«Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу» (В. Стус. Я обвинувачую).
Нестерпні умови мордовських і магаданських таборів були спрямовані на «перевиховання» політв’язнів. «Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга – до 85 кг. Коли бурять "вікна", доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов’язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 1).
«Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 78 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 5).
У серпні 1979 року В.Стус повернувся в Київ.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 6).
29 жовтня 1980 року Київським обласним судом В.Стус був знову засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання як «особливо небезпечний рецидивіст».
Термін відбував у с. Кучино Чусовського району Пермської області. Умови утримання тут були надзвичайно тяжкими: постійні утиски та безпідставні прискіпування адміністрації, позбавлення побачень, хвороби, відсутність будь-якої медичної допомоги. Єдиним протестом були голодування, але за них карали дуже суворо: на початку 1983 року за 18 діб голодування був «запроторений» на рік у камеру-одиночку.
В.Стус багато писав і перекладав: 250 віршів і 250 перекладів мали скласти книгу «Птах душі». Але все написане було конфісковано. Доля цих текстів досі невідома. Радянська каральна машина діяла безжалісно і впевнено.
«Більшовики, оглушивши народ своєю репресивною пропагандою, виробили побудовану на винятковому лицемірстві методу. Факти ніколи не перевіряються, за аргументи правлять більшовицькі версії фактів. Такою, скажімо, видається стаття Куроєдова в "Литературной газете" (липень 1982). Там згадано С. Ф. Скалича, українського покутника, мучня польської політики санації і більшовицького визволення.
У 16 років (1936) він захворів на туберкульоз ніг став інвалідом-калікою. 1945 року більшовики відправили його на Балхаш: за те, що знайшли в нього партизанську брошуру. Мук, які переніс він за 10 років ув’язнення вистачало б на святого великомученика.
За що судили Скалича? За релігійні переконання, за небезпечну для Москви націоналістичну версію християнства. 700 віршів, узятих у Скалича, – це плід його роздумів над світом, вірою, християнством. Чи можна було судити Скалича? За що? Більшого злочину як того, що вчинено проти Скалича, я в таборі не бачив. Я вірю, що долею українського мучня переймуться всі чесні люди світу. Особливої підтримки він потребує з боку конфесійних організацій світу. Людина, що не має ні листів, ні грошей (навіть на те, щоб закупити продукти на 4 крб. місячно), він тримається з винятковою гідністю. Здавшися на Божу волю, він певен, що тут, на цьому хресті, він і загине. Але не нарікає на долю: вона в нього прекрасна, він-бо – мучень за віру» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 12).
У 1983 році В.Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита». Цей твір був опублікований на Заході і не міг не привернути до себе уваги громадськості. Після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, його кинули в одиночку і зменшили й так мізерну норму харчування. Розрахунок був простий: покійникам Нобелівську премію не присуджують.
04 вересня 1985 року, через 20 років після першого публічного виступу, від моральних тортур, постійного приниження людської й національної гідності, фізичного виснаження і численних хвороб зупинилось серце 47-річного Василя Стуса – нескореного борця-мучня за честь, права і гідність людини.

Поезія (співомовки) Степана Руданського (6.1.1834 – 3.5.1873)

ПІСНІ

Ти не моя

Ти не моя, дівчино молодая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя!.. І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія…
Мої ж літа проходять марне,
Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя, голубко сива!..
Щаслива доленька твоя,
Моя же доля нещаслива,
Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! Но що ж я маю?
Чим похвалюсь тобі і я?
Хіба лиш тим, що тя кохаю;
Но ти, дівчино, не моя!..

19 лютого 1854 р. Кам-Подол.

*** *** ***

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі!..

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина;
В тій хатині голубонька,
Голубонька-дівчинонька…

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча мила.

Нахилися тишком-нишком
Над рум’яним, білим личком;
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила – подивися.

Як спить мила, не збудилась,
Згадай того, з ким любилась,
З ким любилась, і кохалась,
І кохати присягалась…

Як заб’ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі!..

А як мене позабула
Та нелюба пригорнула,
Ти розвійся край долини,
Не вертайся з України!..

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю розриває.

24 липня 1856 р. С-Пб.

*** *** ***

Світять зорі, поки в полі
Місяць не зійде,
І всі люди сном заснули,
Тільки дзвін гуде.

Один я лиш не дрімаю,
Край вікна стою
І тобі, дівча, співаю
Про тугу свою!..

Чи спиш, мила, чи дрімаєш?
Любко, пробудись!
Пробудися – і в віконце
Виглянь, подивись!..

Хай погляну на ті личка,
Що палахкотять,
На ті очі, чорні очі,
Що вогнем горять!..

Виглянь, мила, як дрімала,
Хай я подивлюсь,
Подивлюсь на білі груди,
К серцю пригорнусь…

Пригорнуся, обів’юся,
Правду спом’яну…
І без туги, і без жалю
Вічним сном засну.

27 жовтня 1857 р.

*** *** ***

Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!
Черкніть для охоти вина!
До боку шабельку, на руки повіддя,
На ноги стальні стремена!
Не гнути нам шиї, козацької шиї,
Під тяжким залізним ярмом,
Не нюхати диму нещасного краю,
Що в’ється над нами кругом!
Чи в нас не та сила, що у батьків була?
Не тая шабелька у нас?
Чи в нас нема коней на степах широких,
Чи вугіль на люльці погас?
Нехай наші коні на чистому полі
Тріпнуться і враз заіржать!
Нехай наші браття, молодці-козаки,
На чистеє поле біжать!
Нехай знову брязне шабелька стальная
В козацьких залізних руках!
Нехай знову ляжуть ворогові кості
Могилами в наших степах!
А люлька-голубка нехай не вгасає,
Паліть вражі села кругом!
Нехай ворог знає, повік не гадає
Знущатися над козаком!

17 жовтня 1857 р.

Послухати і записати пісні С.Руданського можна тут:

Кримська світлиця пише:


ПРИКАЗКИ

Добре торгувалось

Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
Ходив чумак з мазницею
Помежи крамниці.

І в крамницях, куди глянеш, -
Сріблом-злотом сяє,
А йому то і байдуже:
Він дьогтю питає!

Реготять дурні кацапи,
А він тільки сплюне
Та й до другої крамниці,
Багатшої, суне.

В найбагатшії крамниці
Два купці сиділо,
І туди чумак заходить
З мазницею сміло:

«Добридень вам, добрі люди!» -
Та й зачав питати,
Чи нема у них принаймні
Дьогтю де продати.

«Нєту, нєту! – купці кажуть,
Та й, шельми, сміються: -
Здєсь нє дьоготь – толькі дурні
Адні продаються!»

А чумак їм: «То нівроку ж,
Добре торгувалось,
Що йно два вас таких гарних
На продаж осталось»

29 жовтня 1857 р.

*** *** ***

Гусак

Раз у баби перехідний
Москаль ночував,
Устав рано й за спасибі
В баби гуску вкрав.
Доганяє його баба:
«Служба, почекай!»
«А что, бабушка, мнє скажеш?»
«Та гуску віддай».
«Ах ти, бог мой!.. Ето гуска?..
Екой я дурак!..
Вазьмі, бабка, єй-єй думал,
Что ето гусак!»

29 жовтня 1857 р.

*** *** ***

Московська ікра

Сидить москаль коло лави,
Порох насипає.
Аж підходить стара баба:
«А що то?» - питає.

«А что ж! Ікра салдацкая, -
Став москаль брехати. –
Віть с етаво у нас, бабка,
Виходют салдати!..»

«Почекай же, бісів сину, -
Стара собі каже, -
В мене живо ікра ваша
У печі поляже!»

Тільки лихе москалину
З хати відвернуло –
Баба порох – та до печі, -
Печі, як не було!..

«Чи ж не біс, - говорить баба, -
З вражою ікрою!
І в ікрі ще москалина,
А смердить москвою!»

15 квітня 1858 р.

*** *** ***

Той, що над нами

Стоїть козак коло груші,
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.

Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі буде.

«А що, - каже, - як я буду
Дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати?»

Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
«Не журись, дівчино, - каже, -
А той, що над нами!..»

А із груші старий батько:
«О бісова мати!..
То ви будете робити,
А я годувати?!»

Як почули молодята,
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак за пороги…

18 квітня 1858 р.

*** *** ***

Указ

Їде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та й її читає:

«І прочая, і прочая…
По сему указу
Кожна дівка козакові
Должна дать по разу!»

«Чуєш, дівко, що в указі?»
«Та чую, козаче».
І вже ж рада-то, псяюха,
Аж мало не скаче!

Ізліз козак, покрепився,
На коня сідає,
А дівчина підійнялась
Та й ще забагає:

«А приглянься-но, козаче,
До того указу:
Чи нема там написано,
Щоб іще по разу?»

18 квітня 1858 р.

*** *** ***

Запорожці у сенаті

Раз московські сенатори
Змовились мовчати,
Щоби нашим запорожцям
Відповідь не дати.

Ото входять запорожці,
Москалів вітають;
А ті сидять бувванами,
Не відповідають.

Запорожці ідуть ближче,
Стали коло стола.
А ті сидять як сиділи,
Жоден ані слова.

Тоді старий запорожець
До своїх озвався:
- Чи не в пустку, мої діти,
Я з вами забрався?

- В пустку! В пустку! – закричали.
- То що ж, мої діти?
Коли в пустку ми забрались,
То можна й п…ти!

- А запевне, дядьку, можна! –
Гримнули по разу.
Та й пішли додому ждати
Другого указу.

21 червня 1859 р.

Бути господарем, а не гостем!

Цікаво про сучасну українську книгу: Гостя у власній хаті
Книга завжди цінувалася в Україні, вважалася джерелом знань. Здавалось би, із здобуттям Україною незалежності у нашій державі, як ніколи, мала б цінуватися українська книга. Але нічого подібного!
За даними компанії GFK Ukraine, яка проводила дослідження книжкового ринку в Україні наприкінці 2006 року, майже половина українців (49%) протягом цього періоду купували книжки тільки російською мовою, ще 26% купували книжки як українською, так і російською мовами, 26% купували лише українськомовні книжки. Головною причиною, як вважають деякі оглядачі (О.Медведєв), є мовна ситуація в Україні. В цілому по Україні в усіх сферах громадського життя, крім освіти та частково державного управління, домінує російська мова. В багатьох сферах, як-то в бізнесі, Інтернеті, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно та відео, виробництві телесеріалів тощо українська мова використовується дуже мало або взагалі не використовується.
У 2008, 2009 роках обсяги реалізації книжкової продукції значно скоротилися. Наприклад, на найбільшому книжковому ринку в Україні «Петрівка», обсяги реалізації знизилися на 30-50%. Однією з причин такого становища є те, що українці стали менше читати, особливо молодь. І цьому посприяв розвиток мас-медіа. Іншою причиною є економічна криза. Видавництва змушені скорочувати наклади, що призводить до збільшення вартості книги.
Наступна причина – відсутність державної підтримки. Без державної підтримки для багатьох українських видавництв існує загроза зникнення назавжди.
Як відмічають оглядачі деяких періодичних видань, ситуація ускладнюється ще й тим, що в Україні не ведеться ніякої офіційної статистики про український книжковий ринок: кількість видань, видані й продані наклади, обсяги реалізації, обсяги заборгованості, імпорт книжкової продукції та інші показники. Без таких даних стає неможливим будь-який аналіз та прогноз.
Хоча офіційної статистки щодо книжкового ринку в Україні не існує, окремі компанії здійснюють відповідні дослідження із власної ініціативи. Наприклад, компанія GFK Ukraine провела близько 1000 опитувань респондентів від 15 до 59 років, в ході якого з’ясувалося, що у 2008 році збільшилася кількість придбаних книжок українською мовою на 5% (із 35 до 40%) порівняно з 2007 роком. Протягом року розрив між частками придбаних книжок російською та українською мовами суттєво зменшився: з 26% (березень 2007 року) до 17% (березень 2008 року).
Деякі компанії відмічають, що фінансова криза «оздоровила» книжковий ринок України, в якому донедавна 80% займала книга з Росії. Підвищення ціни майже у 2 рази на російську книгу зменшило її кількість на українському ринку.
Пропонується врятування книжкової галузі України патріотично налаштованими меценатами чи можновладцями (тільки де таких узяти?), які б фінансово підтримали 3-4 найбільших видавництв, що цілком можливо з економічної точки зору, адже весь український книжковий ринок коштує стільки ж, скільки два футболісти київського «Динамо».
Чи настане той час, коли українське слово в Україні буде господарем, а не гостем? Хочеться вірити, що такі часи прийдуть.
Підготовлено за матеріалами українських ЗМІ.