Він загинув за любов до своєї країни...

Любов - то завжди є нещастя…
Ю.Липа

Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі, –
В одній хвилині з'явиться тобі
Твоє призначення земне і зміст.
То лиш приходить раз, але назавжди.
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед – і знай:
Одно тобі зосталось тільки: жити ним,
І сповнитися ним, воно – від Бога.
Як же ж не вчув призначення свого, –
Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти.

Автор цих рядків – письменник і публіцист, лікар за фахом, невтомний борець за державність України Юрій Іванович Липа – трагічно загинув 66 років тому (у 1944 р.) в день Преображення Господнього.
19 серпня 1944 року до будинку у м. Яворів (Львівська область), де мешкав Юрій, під'їхала бричка із чотирма енкаведистами. Юрій у цей час був у саду зі своїми донечками. Коротке кинуте: "Собирайтесь, вы нам нужны" і наказ взяти з собою медичний інструмент, не могли не насторожити дружину Галину, яка запитала, куди його забирають. Жінку запевнили, що чоловік невдовзі повернеться: "Даю вам честное слово советского офицера, что через час-два ваш муж будет дома".
Однак він більше не повернувся...
Декілька дні шукала дружина Юрія. 22 серпня 1944 року тіло Юрія Липи, було знайдене під будівельним сміттям на пустирі за чотири кілометри від оселі письменника. На тілі залишились сліди катувань: уколи багнетів, руки і голова потрощені прикладами рушниць, тіло було порізане його власними хірургічними інструментами...
Так пішов з життя один з найдостойніших синів України, борець за українську державність, Українець з великої літери – Ю.І. Липа. Пам’ять про нього житиме в наших серцях!

І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: – Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: – Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
– Так, це була людина, – й відійдуть, обнявшись...