Його життя - короткий спалах сірника в нічній пітьмі...

У 1935 році на другий день Різдвяних свят (8 січня) в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився Василь Симоненко. Його життя - це короткий спалах сірника у нічній темряві. Але якої сили, якої потужності був цей спалах, що зумів назавжди залишити свій слід у наших душах!...
14 грудня 1963 року 28-річним юнаком він покинув нас назавжди, тільки в пам'яті нашій залишилося світло його неповторного поетичного слова…

В.Симоненко.

ВОНА ПРИЙШЛА
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?

***
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

КРИК XX ВІКУ
У небі тішились хмари,
У небі сонце пливло,
Під небом кривавіли чвари
І лютувало зло.

Земля, вагітна скорботою
(Відчай їй груди тне),
Над кривдою і підлотою
Народила в муках мене.

Народила, немов надію,
Колисала ночами без сну:
- Може, від тебе помолодію,
Може, побачу весну...

Може, твій струм і атом
Вгамують нестерпний біль,-
Голосила над віком двадцятим
Найгеніальніша з породіль.

Голосила велика мати,
Благала, кричала мені,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, підлоти й брехні.

І стою у злобі по коліна
З серцем, повним ганьби й проклять.
Божевільні каліки й руїни
У зіницях моїх миготять.

Що залишу майбутньому дневі,
Чим ділитися буду з ним?!-
Вибухають бомби водневі
На обпеченім лобі моїм!

А люди забавляються, мов діти,
Катам співають гімни холуї,
І генерали мріють посадити
На всій планеті атомні гаї.

Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?

МОЯ МОВА
Все в тобі з'єдналося, злилося –
Як і поміститися в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в'януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.

УКРАЇНІ
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!

***
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

***
Україно, п'ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б'юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

***
Коли б Тобі бажав я сліз, і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував Твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став Тебе вогнем палити,
З Тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав Тобі когось отак любити,
Як Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ !!!

***
Скільки б не судилося страждати,
Все одно, благословлю завжди
День коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми! –
На землі сміятись і страждати
Жити і любить поміж людьми!

***
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!

В.Стус – нескорений борець-мучень за честь, права і гідність людини. Сьогодні йому виповнилося б 72 роки

В.Стус. ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ

Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франко

Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожури –
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені –
Що докину до твого золота?
Марно зринули юні дні,
Нині ж сушить мене гризота.
Разом з осінню я догорів,
Листям осені опадаю,
І між млисто-гірких вечорів
Неприкаяний, сам блукаю.
Осінь крилами в груди б'є.
О, Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
Звеселити серце твоє?
Голубінь моя, голубінь!
Розтривого моя і муко!
Чом не можу я дать тобі
Своє серце – у добрі руки?
О, коли б то, коли б я зміг!
Рідну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як переліг,
В ріллях радості неокраїх!
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою.
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!
Віддаленів твій обрій. Відгримів.
Ти ніби й є. Але тебе немає.

За цей та ще декілька віршів В.Стус отримав 15 років таборів суворого режиму і 8 років заслання. Радянський режим умів покарати. Але 20 років тортур і переслідувань не зламали його…

Василь Стус – мучень за правду, за честь, гідність і права людини – активно боровся проти відновлення культу особи, проти політики денаціоналізації, проти обмежень свободи слова в Радянській Україні під час хрущовської відлиги і брежнєвського застою.
Народився Василь на Святвечір – 6 січня 1938 року – у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У свідоцтво про народження за наполяганням матері («щоб не дратувати владу») записали днем народження Василя 8 січня. Того ж року сім’я Стусів переїжджає у м. Сталіно (Донецьк), де пройшли його дитинство та юність. У воєнні та повоєнні роки сім’я Стусів дуже бідувала, але вона свято берегла свої сімейні традиції: релігійність, мову. Закінчив школу зі срібною медаллю, істфак місцевого педінституту. Будучи студентом, знайомиться з творами тоді заборонених Михайля Семенка, Миколи Зерова та інших. Тоді ж з’являються перші його поетичні твори (1959 р.).
1959-1961 р.р. – служба у війську. Після служби працює вчителем української мови і літератури і готується до вступу в аспірантуру. У вересні 1963 року В.Стус був зарахований до аспірантури Інституту літератури АН України ім. Т.Шевченка (м. Київ). У Києві В.Стус знайомиться з І.Світличним, а через нього з іншими «шістдесятниками» – представниками творчої інтелігенції, не байдужими до долі свого народу і своєї Батьківщини.
04 вересня 1965 року. На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві, на заклик І.Дзюби, В.Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, а вже 20 вересня він був виключений з аспірантури. Згодом звільняють з Державного історичного архіву, де він працював.
А далі – «круговерть» гонінь і переслідувань: звільнення з будь-якої роботи, відмова видавництв друкувати твори, збір «компромату».
12 січня 1972 року В. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей.
07 вересня 1972 року він був засуджений Київським обласним судом до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.
«Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу» (В. Стус. Я обвинувачую).
Нестерпні умови мордовських і магаданських таборів були спрямовані на «перевиховання» політв’язнів. «Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга – до 85 кг. Коли бурять "вікна", доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов’язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 1).
«Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 78 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 5).
У серпні 1979 року В.Стус повернувся в Київ.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 6).
29 жовтня 1980 року Київським обласним судом В.Стус був знову засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання як «особливо небезпечний рецидивіст».
Термін відбував у с. Кучино Чусовського району Пермської області. Умови утримання тут були надзвичайно тяжкими: постійні утиски та безпідставні прискіпування адміністрації, позбавлення побачень, хвороби, відсутність будь-якої медичної допомоги. Єдиним протестом були голодування, але за них карали дуже суворо: на початку 1983 року за 18 діб голодування був «запроторений» на рік у камеру-одиночку.
В.Стус багато писав і перекладав: 250 віршів і 250 перекладів мали скласти книгу «Птах душі». Але все написане було конфісковано. Доля цих текстів досі невідома. Радянська каральна машина діяла безжалісно і впевнено.
«Більшовики, оглушивши народ своєю репресивною пропагандою, виробили побудовану на винятковому лицемірстві методу. Факти ніколи не перевіряються, за аргументи правлять більшовицькі версії фактів. Такою, скажімо, видається стаття Куроєдова в "Литературной газете" (липень 1982). Там згадано С. Ф. Скалича, українського покутника, мучня польської політики санації і більшовицького визволення.
У 16 років (1936) він захворів на туберкульоз ніг став інвалідом-калікою. 1945 року більшовики відправили його на Балхаш: за те, що знайшли в нього партизанську брошуру. Мук, які переніс він за 10 років ув’язнення вистачало б на святого великомученика.
За що судили Скалича? За релігійні переконання, за небезпечну для Москви націоналістичну версію християнства. 700 віршів, узятих у Скалича, – це плід його роздумів над світом, вірою, християнством. Чи можна було судити Скалича? За що? Більшого злочину як того, що вчинено проти Скалича, я в таборі не бачив. Я вірю, що долею українського мучня переймуться всі чесні люди світу. Особливої підтримки він потребує з боку конфесійних організацій світу. Людина, що не має ні листів, ні грошей (навіть на те, щоб закупити продукти на 4 крб. місячно), він тримається з винятковою гідністю. Здавшися на Божу волю, він певен, що тут, на цьому хресті, він і загине. Але не нарікає на долю: вона в нього прекрасна, він-бо – мучень за віру» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 12).
У 1983 році В.Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита». Цей твір був опублікований на Заході і не міг не привернути до себе уваги громадськості. Після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, його кинули в одиночку і зменшили й так мізерну норму харчування. Розрахунок був простий: покійникам Нобелівську премію не присуджують.
04 вересня 1985 року, через 20 років після першого публічного виступу, від моральних тортур, постійного приниження людської й національної гідності, фізичного виснаження і численних хвороб зупинилось серце 47-річного Василя Стуса – нескореного борця-мучня за честь, права і гідність людини.

З Новим 2010 роком!

З Новим роком!
З новим щастям!
Хай завжди в очах іскряться
Усміх, радість і кохання,
Хай здійсняться всі бажання!

9 листопада – День української писемності та мови

Мов поганих не існує в світі,
Є лише погані язики.
(А. Бортняк)

1.
Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, сутність нашої свідомості.
(Іван Огієнко)
6 листопада 1997 року Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій видав Указ «Про День української писемності та мови» в якому зазначалось: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця».
Це свято є даниною одному з найцінніших надбань, яке створене й залишено нам нашими попередниками – мові. Мова є душею нації, її генетичним кодом. Доля народу тісно пов’язана з долею мови. В свою чергу, мова народу є тим стержнем, на якому формується його культурна самобутність.
Українська мова почалася з писемності, витоки якої йдуть з далекого минулого. Найвизначнішою пам’яткою Київської Русі є праця Преподобного Нестора-Літописця «Повість временних літ», складена в Києві на початку XII століття, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій з кінця XI століття до 1113 року. Цей давньоруський літопис є дорогоцінною реліквією історії, науки, літератури та культури. Він ще й сьогодні вражає глибиною мудрості, далекоглядності, є актуальним і суспільно значимим.

2.
Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову.
(Карл Маркс)
Упродовж багатьох століть український народ привчали до думки про нібито «вторинність» української мови, називали її «наріччям російської», приховуючи від українців результати досліджень багатьох європейських та українських учених, які вивчали українську писемність, історію та культуру. За науковими даними лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI столітті. Пам’ятки української мови дійшли до нас тільки з XI віку, але вони свідчать, що вже тоді наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від російської мови, зазначає видатний український дослідник, професор І. Огієнко у своїй праці "Пам’ятки старослов’янської мови Х-ХІ віків".
За свідченням Івана Огієнка, науковий європейський світ ХІХ-ХХ століття визнав українську мову як самостійну, наприклад: чех Палацький 1830 р., Копітар, А. Шляйхер, Ф. Міклошіч, Шмідт, Гірт, Бодуен-де-Куртене й багато інших. Російські ж учені вперто продовжували називати українську мову наріччям російської, але й багато з них також пішли за правдою й визнавали українську мову самостійною, наприклад: П. Лавровський, В. Даль, І. Срезневський, Ф. Корш і ін. А 1905-го року вся Російська Академія наук своєю "Запискою" визнала українську мову самостійною.
Вороги української мови часом твердили, що ніби вона — це "видумка австро-польської інтриги" (М. Юзефович). Подібну думку Російська Академії наук у цій "Записці" називає "плодом неуцтва або злобної видумки".
Що ми маємо сьогодні на дев’ятнадцятому році незалежності?

3.
Нам… пропонують офіційну двомовність, тобто, по суті, рівні права вовка і зайця з’їсти одне одного.
(Віталій Радчук)
У цілому по Україні в усіх сферах громадського життя, крім освіти та частково державного управління, домінує російська мова. В багатьох сферах українська мова практично не вживається: в бізнесі, Інтернеті, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо. У більшості випадків російськомовними залишаються найрейтинговіші програми, котрі збирають найбільшу аудиторію, а саме телесеріали, гумористичні програми, концерти - транслюються винятково або переважно російською мовою – навіть ті з них, які вироблено в Україні… В Україні практично немає україномовних журналів.
Певні політичні кола поширюють неправдиву інформацію про «тотальну українізацію», про те, нібито в Україні українська мова розвивається за рахунок російської та мов інших національностей. Насправді в Україні ще й досі продовжується процес асиміляції: всі неросійські мови, поширені в Україні, в тому числі й українська, були та залишаються донорами для російської мови.
У всьому світі відомо, що державна мова є універсальною формою об’єднання людей в одне ціле, в один народ. Це важливий чинник самовизначення нації, консолідації українського суспільства, надійна основа розвитку країни. Без мови не може існувати народ, держава. Як сказала Ліна Костенко «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу». Українська держава повинна гарантувати своїй національній мові всебічну підтримку, зробити якнайбільше для того, щоб її престиж у нашому суспільстві зростав, щоб вона міцніла й розвивалася разом з іншими мовами нашої багатонаціональної країни.

4.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
(Максим Рильський)
У День української писемності та мови проходить багато різноманітних заходів на підтримку рідної мови: покладають квіти до пам'ятника Преподобному Несторові-Літописцю; відзначають найкращих популяризаторів українського слова; заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою, проводяться інші акції.
Нехай цей день стане справді українським. Перейдемо на українську мову спілкування у своєму буденному житті, створимо україномовний блог, напишемо у свій російськомовний блог замітку українською, прочитаймо українську книгу… Головне, щоб ті хороші справи, які розпочнуться у цей день, продовжувалися й надалі.
Давайте всі разом будемо утверджувати державний статус української мови і підносити її престиж.

Підтримаймо акцію, яка присвячена Дню української писемності та мови!

День української писемності та мови — свято, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем — це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.
Свято встановлено 6 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ №1241/97 «Про День української писемності та мови».
Напередодні та в день свята проводяться акції на підтримку рідної мови. Запрошуємо вас взяти уасть в акції UA DAY. Суть проекту полягає в популяризації вживання української мови в усіх сферах суспільного життя. Ми пропонуємо вам взяти участь у флешмобі - давайте 9 листопада 2009 року будемо розмовляти та писати виключно українською! Про деталі проведення акції можна дізнатися тут >>>

ЛІНГВОЦИД або МОВОВБИВСТВО

Щорічно 21 лютого в усьому світі відзначається День рідної мови, проголошений Генеральною конференцією ЮНЕСКО для сприяння мовному і культурному різноманіттю і багатомовності. Сумна статистика ЮНЕСКО говорить, що кожного тижня у світі зникає одна мова. Разом з нею в історію йде й народ – носій цієї мови. За невтішними прогнозом лінгвістів, через 25 років від нині існуючих «живих» мов залишиться тільки десята частина.
Нині у світі нараховується 6809 «живих» мов. Через те, що 90% сьогоднішніх мов світу знають менше 100 тис. чоловік, ці мови мають проблемну перспективу. Декілька сотень мов взагалі знаходяться на грані вимирання: 357 мов мають до 50 носіїв, а на 46 мовах розмовляють по одній людині! Після смерті кожного із тих 46 людей помре й мова, яку вони представляють.
Учені стверджують, що для того, щоб мова жила й успішно розвивалась, необхідно, щоб на ній розмовляло не менше 1 млн. чоловік. Таких мов сьогодні в світі не більше 250. Тому й така впевненість учених, що в найближчі десятиліття зникне до 90% усіх світових мов.
Як відмічається в роботі біолога Білла Сьюзерленда, оприлюдненій в журналі «Nature», кількість мов, на яких розмовляють люди нашої планети, зменшується швидше, ніж зникають рідкісні види птахів і тварин. Тільки за останні 500 років на Землі зникло близько 4,5% усіх відомих науці мов. За цей же час світ утратив 1,3% птахів і 1,9% ссавців. Людство усвідомило необхідність захисту тварин і птахів, але до цього часу ще не переймається долею народів та їх мов.
Усі до єдиної мови в світі – надбання всього людства. Проводячи порівняльний аналіз усіх рівнів мовної структури, можна визначити універсальні властивості мови. Кожна мова несе в собі унікальний історичний і культурний досвід певного народу, тому всі розмови, судження і теорії про те, що вмирання мов має нібито природну закономірність по суті означає намагання обґрунтувати теорію лінгвоциду та етноциду.
Лінгвоцид (мововбивство) – цілеспрямоване, свідоме нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є етноцид – ліквідація народу як окремої культурно-історичної спільноти, виродження етносу.
Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації з метою позбавити народ його історичної пам'яті, етнічного імунітету, національної самобутності і здійснення асиміляції — поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі так ретельно нищили мови поневолених народів.
Лінгвоцид мав і має місце фактично в усіх багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного і поневолених народів. Форми лінгвоциду можуть бути жорстокими чи поміркованими, відвертими чи закамуфльованими, однак це не змінює ні суті, ні кінцевої його мети.
Лінгвоцид відомий дуже давно. У стародавній Індії носії неарійських мов не мали надії вибратись із нижчих каст. У Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти іспит з ієрогліфічного письма, і хто не знав китайської мови, не мав у житті найменших шансів.
Типовим прикладом лінгвоциду в Європі у 20 ст. була заборона режимом Франко в окупованій іспанськими фашистами Каталонії мови її народу. Було заборонено викладати каталонську мову в школах і вузах, публікувати нею газети, журнали і книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталонськими іменами, вживати рідні географічні назви, у тому числі слово «Каталонія». У науковому світі вважалось, що каталонська мова — найбільш значна із європейських мов, яка не є офіційною мовою незалежної держави.
Особливо жорстоких утисків протягом декількох століть зазнала і зазнає українська мова, носіїв якої набагато більше, ніж носіїв усіх мов Іспанії (кастільської, галісійської, каталонської, баскської). Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров'ю їхньої жертви — нашого народу.
Багато дослідників згодні з думкою про те, що при переході 50% межі мовної асиміляції етнічна асиміляція народу набуває незворотного характеру. Використання рідної мови переважно у сфері сімейного спілкування веде її до занепаду, а народ – до мовної та етнічної асиміляції.
Доля народу нерозривно пов’язана з долею мови. В свою чергу, мова народу є тим стержнем, на якому формується культурна самобутність цього народу. Тому збереження живої мови повинно бути пріоритетним напрямком в збереженні і розвитку народу.

Джерела:
Вікіпедія/лінгвоцид
Дагестанская правда
Лінгвоцид (та його форми)

Поезія (співомовки) Степана Руданського (6.1.1834 – 3.5.1873)

ПІСНІ

Ти не моя

Ти не моя, дівчино молодая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя!.. І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія…
Мої ж літа проходять марне,
Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя, голубко сива!..
Щаслива доленька твоя,
Моя же доля нещаслива,
Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! Но що ж я маю?
Чим похвалюсь тобі і я?
Хіба лиш тим, що тя кохаю;
Но ти, дівчино, не моя!..

19 лютого 1854 р. Кам-Подол.

*** *** ***

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі!..

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина;
В тій хатині голубонька,
Голубонька-дівчинонька…

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча мила.

Нахилися тишком-нишком
Над рум’яним, білим личком;
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила – подивися.

Як спить мила, не збудилась,
Згадай того, з ким любилась,
З ким любилась, і кохалась,
І кохати присягалась…

Як заб’ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі!..

А як мене позабула
Та нелюба пригорнула,
Ти розвійся край долини,
Не вертайся з України!..

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю розриває.

24 липня 1856 р. С-Пб.

*** *** ***

Світять зорі, поки в полі
Місяць не зійде,
І всі люди сном заснули,
Тільки дзвін гуде.

Один я лиш не дрімаю,
Край вікна стою
І тобі, дівча, співаю
Про тугу свою!..

Чи спиш, мила, чи дрімаєш?
Любко, пробудись!
Пробудися – і в віконце
Виглянь, подивись!..

Хай погляну на ті личка,
Що палахкотять,
На ті очі, чорні очі,
Що вогнем горять!..

Виглянь, мила, як дрімала,
Хай я подивлюсь,
Подивлюсь на білі груди,
К серцю пригорнусь…

Пригорнуся, обів’юся,
Правду спом’яну…
І без туги, і без жалю
Вічним сном засну.

27 жовтня 1857 р.

*** *** ***

Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!
Черкніть для охоти вина!
До боку шабельку, на руки повіддя,
На ноги стальні стремена!
Не гнути нам шиї, козацької шиї,
Під тяжким залізним ярмом,
Не нюхати диму нещасного краю,
Що в’ється над нами кругом!
Чи в нас не та сила, що у батьків була?
Не тая шабелька у нас?
Чи в нас нема коней на степах широких,
Чи вугіль на люльці погас?
Нехай наші коні на чистому полі
Тріпнуться і враз заіржать!
Нехай наші браття, молодці-козаки,
На чистеє поле біжать!
Нехай знову брязне шабелька стальная
В козацьких залізних руках!
Нехай знову ляжуть ворогові кості
Могилами в наших степах!
А люлька-голубка нехай не вгасає,
Паліть вражі села кругом!
Нехай ворог знає, повік не гадає
Знущатися над козаком!

17 жовтня 1857 р.

Послухати і записати пісні С.Руданського можна тут:

Кримська світлиця пише:


ПРИКАЗКИ

Добре торгувалось

Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
Ходив чумак з мазницею
Помежи крамниці.

І в крамницях, куди глянеш, -
Сріблом-злотом сяє,
А йому то і байдуже:
Він дьогтю питає!

Реготять дурні кацапи,
А він тільки сплюне
Та й до другої крамниці,
Багатшої, суне.

В найбагатшії крамниці
Два купці сиділо,
І туди чумак заходить
З мазницею сміло:

«Добридень вам, добрі люди!» -
Та й зачав питати,
Чи нема у них принаймні
Дьогтю де продати.

«Нєту, нєту! – купці кажуть,
Та й, шельми, сміються: -
Здєсь нє дьоготь – толькі дурні
Адні продаються!»

А чумак їм: «То нівроку ж,
Добре торгувалось,
Що йно два вас таких гарних
На продаж осталось»

29 жовтня 1857 р.

*** *** ***

Гусак

Раз у баби перехідний
Москаль ночував,
Устав рано й за спасибі
В баби гуску вкрав.
Доганяє його баба:
«Служба, почекай!»
«А что, бабушка, мнє скажеш?»
«Та гуску віддай».
«Ах ти, бог мой!.. Ето гуска?..
Екой я дурак!..
Вазьмі, бабка, єй-єй думал,
Что ето гусак!»

29 жовтня 1857 р.

*** *** ***

Московська ікра

Сидить москаль коло лави,
Порох насипає.
Аж підходить стара баба:
«А що то?» - питає.

«А что ж! Ікра салдацкая, -
Став москаль брехати. –
Віть с етаво у нас, бабка,
Виходют салдати!..»

«Почекай же, бісів сину, -
Стара собі каже, -
В мене живо ікра ваша
У печі поляже!»

Тільки лихе москалину
З хати відвернуло –
Баба порох – та до печі, -
Печі, як не було!..

«Чи ж не біс, - говорить баба, -
З вражою ікрою!
І в ікрі ще москалина,
А смердить москвою!»

15 квітня 1858 р.

*** *** ***

Той, що над нами

Стоїть козак коло груші,
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.

Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі буде.

«А що, - каже, - як я буду
Дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати?»

Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
«Не журись, дівчино, - каже, -
А той, що над нами!..»

А із груші старий батько:
«О бісова мати!..
То ви будете робити,
А я годувати?!»

Як почули молодята,
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак за пороги…

18 квітня 1858 р.

*** *** ***

Указ

Їде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та й її читає:

«І прочая, і прочая…
По сему указу
Кожна дівка козакові
Должна дать по разу!»

«Чуєш, дівко, що в указі?»
«Та чую, козаче».
І вже ж рада-то, псяюха,
Аж мало не скаче!

Ізліз козак, покрепився,
На коня сідає,
А дівчина підійнялась
Та й ще забагає:

«А приглянься-но, козаче,
До того указу:
Чи нема там написано,
Щоб іще по разу?»

18 квітня 1858 р.

*** *** ***

Запорожці у сенаті

Раз московські сенатори
Змовились мовчати,
Щоби нашим запорожцям
Відповідь не дати.

Ото входять запорожці,
Москалів вітають;
А ті сидять бувванами,
Не відповідають.

Запорожці ідуть ближче,
Стали коло стола.
А ті сидять як сиділи,
Жоден ані слова.

Тоді старий запорожець
До своїх озвався:
- Чи не в пустку, мої діти,
Я з вами забрався?

- В пустку! В пустку! – закричали.
- То що ж, мої діти?
Коли в пустку ми забрались,
То можна й п…ти!

- А запевне, дядьку, можна! –
Гримнули по разу.
Та й пішли додому ждати
Другого указу.

21 червня 1859 р.