Звільнено 18 працівників приватної фірми через те, що вони розмовляють українською!

Ігор Слюнков, підприємець з Павлограда (Дніпропетровська область) звільнив з роботи 18  працівників будівельного підприємства через те, що ті розмовляють українською мовою! (З повідомлення телеканалу ICTV 16/02/2010)

21 лютого - день рідної мови. Підтримаємо рідну мову: говоримо, читаємо, пишемо українською!

З 2000 року за рішенням ЮНЕСКО світова спільнота 21 лютого відзначає Міжнародний день рідної мови. Це свято з кривавими сльозами на очах. Саме в цей день 1952 року у Бангладеш (колишня частина Британської Індії) була жорстоко придушена демонстрація корінного населення, яке домагалося права мати свою мову. Демонстрантів розстріляли за те, що вони хотіли бути самими собою на своїй рідній землі і говорити своєю рідною мовою. 
Нехай цей день і подальші всі дні для нас, українців, стануть справді українськими: говорімо, читаймо, пишімо своєю рідною мовою!

Його життя - короткий спалах сірника в нічній пітьмі...

У 1935 році на другий день Різдвяних свят (8 січня) в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився Василь Симоненко. Його життя - це короткий спалах сірника у нічній темряві. Але якої сили, якої потужності був цей спалах, що зумів назавжди залишити свій слід у наших душах!...
14 грудня 1963 року 28-річним юнаком він покинув нас назавжди, тільки в пам'яті нашій залишилося світло його неповторного поетичного слова…

В.Симоненко.

ВОНА ПРИЙШЛА
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?

***
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

КРИК XX ВІКУ
У небі тішились хмари,
У небі сонце пливло,
Під небом кривавіли чвари
І лютувало зло.

Земля, вагітна скорботою
(Відчай їй груди тне),
Над кривдою і підлотою
Народила в муках мене.

Народила, немов надію,
Колисала ночами без сну:
- Може, від тебе помолодію,
Може, побачу весну...

Може, твій струм і атом
Вгамують нестерпний біль,-
Голосила над віком двадцятим
Найгеніальніша з породіль.

Голосила велика мати,
Благала, кричала мені,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, підлоти й брехні.

І стою у злобі по коліна
З серцем, повним ганьби й проклять.
Божевільні каліки й руїни
У зіницях моїх миготять.

Що залишу майбутньому дневі,
Чим ділитися буду з ним?!-
Вибухають бомби водневі
На обпеченім лобі моїм!

А люди забавляються, мов діти,
Катам співають гімни холуї,
І генерали мріють посадити
На всій планеті атомні гаї.

Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?

МОЯ МОВА
Все в тобі з'єдналося, злилося –
Як і поміститися в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в'януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.

УКРАЇНІ
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!

***
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

***
Україно, п'ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б'юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

***
Коли б Тобі бажав я сліз, і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував Твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став Тебе вогнем палити,
З Тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав Тобі когось отак любити,
Як Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ !!!

***
Скільки б не судилося страждати,
Все одно, благословлю завжди
День коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми! –
На землі сміятись і страждати
Жити і любить поміж людьми!

***
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!

В.Стус – нескорений борець-мучень за честь, права і гідність людини. Сьогодні йому виповнилося б 72 роки

В.Стус. ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ

Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франко

Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожури –
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені –
Що докину до твого золота?
Марно зринули юні дні,
Нині ж сушить мене гризота.
Разом з осінню я догорів,
Листям осені опадаю,
І між млисто-гірких вечорів
Неприкаяний, сам блукаю.
Осінь крилами в груди б'є.
О, Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
Звеселити серце твоє?
Голубінь моя, голубінь!
Розтривого моя і муко!
Чом не можу я дать тобі
Своє серце – у добрі руки?
О, коли б то, коли б я зміг!
Рідну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як переліг,
В ріллях радості неокраїх!
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою.
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!
Віддаленів твій обрій. Відгримів.
Ти ніби й є. Але тебе немає.

За цей та ще декілька віршів В.Стус отримав 15 років таборів суворого режиму і 8 років заслання. Радянський режим умів покарати. Але 20 років тортур і переслідувань не зламали його…

Василь Стус – мучень за правду, за честь, гідність і права людини – активно боровся проти відновлення культу особи, проти політики денаціоналізації, проти обмежень свободи слова в Радянській Україні під час хрущовської відлиги і брежнєвського застою.
Народився Василь на Святвечір – 6 січня 1938 року – у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У свідоцтво про народження за наполяганням матері («щоб не дратувати владу») записали днем народження Василя 8 січня. Того ж року сім’я Стусів переїжджає у м. Сталіно (Донецьк), де пройшли його дитинство та юність. У воєнні та повоєнні роки сім’я Стусів дуже бідувала, але вона свято берегла свої сімейні традиції: релігійність, мову. Закінчив школу зі срібною медаллю, істфак місцевого педінституту. Будучи студентом, знайомиться з творами тоді заборонених Михайля Семенка, Миколи Зерова та інших. Тоді ж з’являються перші його поетичні твори (1959 р.).
1959-1961 р.р. – служба у війську. Після служби працює вчителем української мови і літератури і готується до вступу в аспірантуру. У вересні 1963 року В.Стус був зарахований до аспірантури Інституту літератури АН України ім. Т.Шевченка (м. Київ). У Києві В.Стус знайомиться з І.Світличним, а через нього з іншими «шістдесятниками» – представниками творчої інтелігенції, не байдужими до долі свого народу і своєї Батьківщини.
04 вересня 1965 року. На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві, на заклик І.Дзюби, В.Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, а вже 20 вересня він був виключений з аспірантури. Згодом звільняють з Державного історичного архіву, де він працював.
А далі – «круговерть» гонінь і переслідувань: звільнення з будь-якої роботи, відмова видавництв друкувати твори, збір «компромату».
12 січня 1972 року В. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей.
07 вересня 1972 року він був засуджений Київським обласним судом до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.
«Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу» (В. Стус. Я обвинувачую).
Нестерпні умови мордовських і магаданських таборів були спрямовані на «перевиховання» політв’язнів. «Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга – до 85 кг. Коли бурять "вікна", доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов’язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 1).
«Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 78 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 5).
У серпні 1979 року В.Стус повернувся в Київ.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 6).
29 жовтня 1980 року Київським обласним судом В.Стус був знову засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання як «особливо небезпечний рецидивіст».
Термін відбував у с. Кучино Чусовського району Пермської області. Умови утримання тут були надзвичайно тяжкими: постійні утиски та безпідставні прискіпування адміністрації, позбавлення побачень, хвороби, відсутність будь-якої медичної допомоги. Єдиним протестом були голодування, але за них карали дуже суворо: на початку 1983 року за 18 діб голодування був «запроторений» на рік у камеру-одиночку.
В.Стус багато писав і перекладав: 250 віршів і 250 перекладів мали скласти книгу «Птах душі». Але все написане було конфісковано. Доля цих текстів досі невідома. Радянська каральна машина діяла безжалісно і впевнено.
«Більшовики, оглушивши народ своєю репресивною пропагандою, виробили побудовану на винятковому лицемірстві методу. Факти ніколи не перевіряються, за аргументи правлять більшовицькі версії фактів. Такою, скажімо, видається стаття Куроєдова в "Литературной газете" (липень 1982). Там згадано С. Ф. Скалича, українського покутника, мучня польської політики санації і більшовицького визволення.
У 16 років (1936) він захворів на туберкульоз ніг став інвалідом-калікою. 1945 року більшовики відправили його на Балхаш: за те, що знайшли в нього партизанську брошуру. Мук, які переніс він за 10 років ув’язнення вистачало б на святого великомученика.
За що судили Скалича? За релігійні переконання, за небезпечну для Москви націоналістичну версію християнства. 700 віршів, узятих у Скалича, – це плід його роздумів над світом, вірою, християнством. Чи можна було судити Скалича? За що? Більшого злочину як того, що вчинено проти Скалича, я в таборі не бачив. Я вірю, що долею українського мучня переймуться всі чесні люди світу. Особливої підтримки він потребує з боку конфесійних організацій світу. Людина, що не має ні листів, ні грошей (навіть на те, щоб закупити продукти на 4 крб. місячно), він тримається з винятковою гідністю. Здавшися на Божу волю, він певен, що тут, на цьому хресті, він і загине. Але не нарікає на долю: вона в нього прекрасна, він-бо – мучень за віру» (В.Стус. З таборового зошита. Запис 12).
У 1983 році В.Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита». Цей твір був опублікований на Заході і не міг не привернути до себе уваги громадськості. Після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, його кинули в одиночку і зменшили й так мізерну норму харчування. Розрахунок був простий: покійникам Нобелівську премію не присуджують.
04 вересня 1985 року, через 20 років після першого публічного виступу, від моральних тортур, постійного приниження людської й національної гідності, фізичного виснаження і численних хвороб зупинилось серце 47-річного Василя Стуса – нескореного борця-мучня за честь, права і гідність людини.

З Новим 2010 роком!

З Новим роком!
З новим щастям!
Хай завжди в очах іскряться
Усміх, радість і кохання,
Хай здійсняться всі бажання!

9 листопада – День української писемності та мови

Мов поганих не існує в світі,
Є лише погані язики.
(А. Бортняк)

1.
Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, сутність нашої свідомості.
(Іван Огієнко)
6 листопада 1997 року Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій видав Указ «Про День української писемності та мови» в якому зазначалось: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця».
Це свято є даниною одному з найцінніших надбань, яке створене й залишено нам нашими попередниками – мові. Мова є душею нації, її генетичним кодом. Доля народу тісно пов’язана з долею мови. В свою чергу, мова народу є тим стержнем, на якому формується його культурна самобутність.
Українська мова почалася з писемності, витоки якої йдуть з далекого минулого. Найвизначнішою пам’яткою Київської Русі є праця Преподобного Нестора-Літописця «Повість временних літ», складена в Києві на початку XII століття, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій з кінця XI століття до 1113 року. Цей давньоруський літопис є дорогоцінною реліквією історії, науки, літератури та культури. Він ще й сьогодні вражає глибиною мудрості, далекоглядності, є актуальним і суспільно значимим.

2.
Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову.
(Карл Маркс)
Упродовж багатьох століть український народ привчали до думки про нібито «вторинність» української мови, називали її «наріччям російської», приховуючи від українців результати досліджень багатьох європейських та українських учених, які вивчали українську писемність, історію та культуру. За науковими даними лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI столітті. Пам’ятки української мови дійшли до нас тільки з XI віку, але вони свідчать, що вже тоді наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від російської мови, зазначає видатний український дослідник, професор І. Огієнко у своїй праці "Пам’ятки старослов’янської мови Х-ХІ віків".
За свідченням Івана Огієнка, науковий європейський світ ХІХ-ХХ століття визнав українську мову як самостійну, наприклад: чех Палацький 1830 р., Копітар, А. Шляйхер, Ф. Міклошіч, Шмідт, Гірт, Бодуен-де-Куртене й багато інших. Російські ж учені вперто продовжували називати українську мову наріччям російської, але й багато з них також пішли за правдою й визнавали українську мову самостійною, наприклад: П. Лавровський, В. Даль, І. Срезневський, Ф. Корш і ін. А 1905-го року вся Російська Академія наук своєю "Запискою" визнала українську мову самостійною.
Вороги української мови часом твердили, що ніби вона — це "видумка австро-польської інтриги" (М. Юзефович). Подібну думку Російська Академії наук у цій "Записці" називає "плодом неуцтва або злобної видумки".
Що ми маємо сьогодні на дев’ятнадцятому році незалежності?

3.
Нам… пропонують офіційну двомовність, тобто, по суті, рівні права вовка і зайця з’їсти одне одного.
(Віталій Радчук)
У цілому по Україні в усіх сферах громадського життя, крім освіти та частково державного управління, домінує російська мова. В багатьох сферах українська мова практично не вживається: в бізнесі, Інтернеті, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо. У більшості випадків російськомовними залишаються найрейтинговіші програми, котрі збирають найбільшу аудиторію, а саме телесеріали, гумористичні програми, концерти - транслюються винятково або переважно російською мовою – навіть ті з них, які вироблено в Україні… В Україні практично немає україномовних журналів.
Певні політичні кола поширюють неправдиву інформацію про «тотальну українізацію», про те, нібито в Україні українська мова розвивається за рахунок російської та мов інших національностей. Насправді в Україні ще й досі продовжується процес асиміляції: всі неросійські мови, поширені в Україні, в тому числі й українська, були та залишаються донорами для російської мови.
У всьому світі відомо, що державна мова є універсальною формою об’єднання людей в одне ціле, в один народ. Це важливий чинник самовизначення нації, консолідації українського суспільства, надійна основа розвитку країни. Без мови не може існувати народ, держава. Як сказала Ліна Костенко «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу». Українська держава повинна гарантувати своїй національній мові всебічну підтримку, зробити якнайбільше для того, щоб її престиж у нашому суспільстві зростав, щоб вона міцніла й розвивалася разом з іншими мовами нашої багатонаціональної країни.

4.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
(Максим Рильський)
У День української писемності та мови проходить багато різноманітних заходів на підтримку рідної мови: покладають квіти до пам'ятника Преподобному Несторові-Літописцю; відзначають найкращих популяризаторів українського слова; заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою, проводяться інші акції.
Нехай цей день стане справді українським. Перейдемо на українську мову спілкування у своєму буденному житті, створимо україномовний блог, напишемо у свій російськомовний блог замітку українською, прочитаймо українську книгу… Головне, щоб ті хороші справи, які розпочнуться у цей день, продовжувалися й надалі.
Давайте всі разом будемо утверджувати державний статус української мови і підносити її престиж.

Підтримаймо акцію, яка присвячена Дню української писемності та мови!

День української писемності та мови — свято, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем — це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.
Свято встановлено 6 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ №1241/97 «Про День української писемності та мови».
Напередодні та в день свята проводяться акції на підтримку рідної мови. Запрошуємо вас взяти уасть в акції UA DAY. Суть проекту полягає в популяризації вживання української мови в усіх сферах суспільного життя. Ми пропонуємо вам взяти участь у флешмобі - давайте 9 листопада 2009 року будемо розмовляти та писати виключно українською! Про деталі проведення акції можна дізнатися тут >>>